До питання реабілітації учасників ОУН-УПА: історико-правова розвідка. Частина 1. Від беріївської амністії 1953 р. до Акту проголошення Незалежності 24 серпня 1991 р.

Abstract

Пропонована увазі читача стаття є першою частиною наукової розвідки, присвяченої питанням повернення доброго імені, громадянських прав й конфіскованого майна, а також встановлення компенсацій і пільг репресованим учасникам українського Руху Опору ста- лінському тоталітарному режиму з-поміж членів і симпатиків ОУН-УПА. Мовиться про сотні тисяч осіб і не менш значну цифру їхніх потенційних спадкоємців. Проблема усклад- нюється багатьма ендо- та екзогенними факторами, як-от: психологічний опір частини українського соціуму, спричинений радянською та російською пропагандою, контраверсійна міжнародна оцінка історичної ролі ОУН-УПА (особливо позиція властей РП), обмеженість коштів на компенсацію майна та різного роду пільги реабілітованим особам в умовах війни з РФ, яка триває, тощо. В статті показано, що реабілітаційні процеси 1953–1987 рр. практично не зачепили досліджуваної спільноти. Засуджені радянськими судами та позасудовими органами пересічні “націоналісти” (але не активні діячі і не керівництво) підпадали під дію радянських амністій – їм скорочувалися терміни позбавлення волі до фактично відбутого, в’язнів переводили на спецпоселення, а спецпоселенців відпускали на волю, але власне реабілітація, під якою розуміємо повне поновлення майнових і немайнових прав з виплатою відповідних компенсацій, цієї категорії не стосувалася. На реабілітацію могли розраховувати лише т. зв. чесні комуністи, зокрема військовики, чи партійні діячі рангу С. Косіора, але аж ніяк не учасники збройного Руху Опору радянській владі. Після усунення від влади М. Хру- щова (1964 р.) реабілітаційна кампанія була згорнута і поновлена лише в роки т. зв. перебу- дови, здійснюваної М. Горбачовим та окремими його соратниками. В статті розглянуто основні законодавчі акти Союзу РСР та партійні (КПРС) рішення, що регулювали реабілітаційні процеси в радянський період, їм надана правова характеристика і політична оцінка. Вказано на недосконалість та половинний характер радянської практики.

This article constitutes the first part of a scholarly investigation devoted to the issues of the restoration of dignity and confiscated property, as well as the establishment of compensation and privileges for repressed participants of the Ukrainian Resistance Movement against the Stalinist totalitarian regime, namely members and sympathizers of the OUN-UPA. The matter concerns hundreds of thousands of individuals and an equally significant number of their potential heirs. The complexity of the problem is compounded by numerous endogenous and exogenous factors, including the psychological resistance of certain segments of Ukrainian society shaped by Soviet and Russian propaganda, the controversial international assessment of the historical role of the OUN-UPA (particularly the stance of the authorities of the Republic of Poland), and the scarcity of financial resources for property restitution and the provision of benefits to rehabilitated persons under the conditions of the ongoing war with the Russian Federation. The article demonstrates that the rehabilitation processes of 1953–1987 scarcely affected this particular group of the repressed. Those convicted by Soviet courts and extrajudicial bodies – rank-and-file «nationalists» (though not active leaders or senior functionaries) – fell under the scope of Soviet amnesties: prison terms were reduced to the time actually served, inmates were transferred to special settlements, and settlers were released. Yet genuine rehabilitation – understood as the full restoration of property and non-property rights together with the payment of corresponding compensation – was denied to this category. Only the so-called honest communists, particularly military personnel or party officials of the rank of S. Kosior, could count on rehabilitation, but not the participants of the armed Resistance Movement against Soviet authority. Following the removal of N. Khrushchev from power in 1964, the rehabilitation campaign was curtailed and was not resumed until the era of the so-called perestroika initiated by M. Gorbachev and certain of his associates. The article examines the principal legislative acts of the USSR and the decisions of the Communist Party of the Soviet Union that regulated rehabilitation processes during the Soviet period, offering their legal characterization and political evaluation. Particular emphasis is placed on the incomplete and ambivalent nature of Soviet practice.