Theoretical and terminological bases for definition of neo-modernist architecture in Lviv

Abstract

Різні фази процесу модернізації, котрий триває від ХVIII століття, стали також джерелом архітектурного розвитку, що пройшов кілька стадій осучаснення. Після періоду концептуалізації на межі ХІХ–ХХ століть можна виділити дві фази теоретично добре розроблених напрямки “модернізму” та “постмодерну”. Однак після вичерпання обидвома напрямками свого модернізаційного ресурсу, стали набирати популярності проектні прийоми, які отримали різну термінологічну детермінацію. Оскільки у всіх випадках ідеться про набір одних і тих самих прийомів, можна говорити про існування проблеми окреслення єдиного оптимального термінf, яким можна окреслити архітектуру на сучасній фазі модернізації. Врахувавши критику архітектурного формотворення періоду “високого модернізму” та недоліки “постмодерну”, будівлі такого характеру мають свою власну концепцію формотворення. В силу історичних обставин в архітектурі Львова всі фази модернізації мали вигляд коливання між крайностями – модернізму у вигляді радянського типового та неоконструктивістського про’ктування та постмодерною демодернізацією. Впродовж 2010-х років тут відбувся стрімкий перехід до нової інтерпретації авангардних принципів у проектуванні і розвилась нова архітектурна мова, що потребує свого вивчення та кваліфікації. Розглянуто проблему термінологічного визначення сучасних об’єктів модерністської архітектурної мови на прикладі Львова. Визначається соціальні та культурні передумови і фактори, що вплинули на її формування. В цьому контексті аргументовано використання терміну неомодернізм, як поняття, що найбільш наближено до змісту розглянутих архітектурних явищ. Виділено два основні типи неомодерних об’єктів, що виникли у львівській архітектурі в цей період. Перший з них характеризується чіткою прямокутною геометрією, в якій архітектурний образ формується низкою композиційних нюансів. Другий тип львівських неомодерних об’єктів – це динамічні композиції, в яких мета створення харизматичного образу дещо переважає логіку суто функціональної морфології. Можна сказати, що подібного роду спроби інтерпретують архітектурну форму як “мову”, як це робили постмодерністи в минулому, але на відміну від останньої, ця “мова” створюється за допомогою авангардної візуальної культури, без натуралістичних та класичних пропозицій. Архітектура таких споруд – це своєрідний просторовий спосіб побудови пафосу, основними засобами якого є: великі масштаби, контрастний колір та пластична маса. Було визначено, що неомодернізм у ширшому соціокультурному сенсі можна віднести до: а) тенденції звільнення від впливу політичних та культурних інститутів (“істеблішменту”) та б) помірної критики лібералізму, як свого роду нової “примусової” ідеологічної системи поглядів. У львівському контексті, у першому випадку, варто відзначити важливе місце, яке місто відігравало у популярних виступах під час Євромайдану у 2013–14 роках, розвинуту мережу організацій громадянського суспільства, відсутність у регіоні домінуючого впливу у великих випадках олігархічних діячів тощо. У другому випадку місто протягом усього 1990–2010 рр. місто було симбіозом ліберальної вітчизняної культури (толерантність до етнічних та мовних меншин, неоднорідна культурна спадщина тощо) та традиціоналістичних моделей колективної поведінки (масові релігійні ходи, регіональна етнографія тощо).The article considers a problem of terminological determination of architectural objects of neo-modernism on the example of Lviv architecture, social and cultural preconditions and factors that influenced the formation of the neo-modern language at the turn of the XX–XXI centuries.