Обмеження прав людини у сфері громадського здоров’я в контексті правових позицій Верховного Суду

Abstract

У цій статті проаналізовано проблеми обмеження прав людини у сфері гро- мадського здоров’я в контексті правових позицій Верховного Суду. Констатовано значущу роль Верховного Суду в забезпеченні єдиного підходу до формування судової практики, яка реалізується через формування правових позицій щодо застосування норм матеріального та процесуального права. Вказується, що про- цесуальне законодавство надає Верховному Суду право у визначеному порядку відсту- пати від раніше сформованих правових позицій, котрі підлягають обов’язковому враху- ванню усіма суб’єктами владних повноважень під час застосування відповідних пра- вових норм, а також судами нижчих інстанцій у процесі розгляду судових спорів, які виникли в подібних правових відносинах. Проаналізовано нормативно-правове регулювання функцій Верховного Суду щодо узагальнення судової практики та забезпечення єдиного застосування норм права суда- ми різних інстанцій, а також окремі правові позиції Верховного Суду щодо обмеження прав людини у сфері громадського здоров’я. Розкрито зміст поняття “правова позиція Верховного Суду” та з’ясовано, що таке поняття містить обов’язкові до застосування та викладені в постановах суду касаційної інстанції висновки щодо застосування конкретних правових норм, які є результатами суддівської правозастосовної діяльності. Виявлено такі ознаки правових позицій Верховного Суду, як стабільність, орієн- тир у правозастосуванні,закріпленість у постановах Верховного Суду. Обґрунтовано, що складник принципу верховенства права – принцип єдності судової практики, передбачає однакове застосування правових норм під час судового розгляду та забезпечує передбачуваність рішень у подібних спорах. Констатовано, що правові позиції Верховного Суду є обов’язковими для органів державної влади та місцевого самоврядування під час застосування ними відповідних правових норм. З’ясовано, що принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки про- цесуальним законодавством Верховний Суд наділений повноваженнями відступати від раніше сформованих правових позицій у випадку зміни законодавства, нечіткості закону, винесення рішення ЄСПЛ та зміни у праворозумінні.

This article analyzes the problems of human rights restrictions in public health in the context of the Supreme Court’s legal positions. The Supreme Court’s significant role in ensuring a unified approach to judicial practice formation, which is implemented through forming legal positions on the application of substantive and procedural law, is noted. The regulatory and legal regulation of the Supreme Court’s functions in generalizing judicial practice and ensuring the uniform application of legal norms by courts of different instances is analyzed, as well as the Supreme Court’s individual legal positions in limiting human rights in the field of public health. It is indicated that procedural legislation grants the Supreme Court the right, in a certain order, to depart from previously formed legal positions, which are subject to mandatory consideration by all subjects of power when applying relevant legal norms, as well as by lower courts when considering legal disputes that have arisen in similar legal relations. The content of the concept of the “legal position of the Supreme Court” is disclosed, and it is clarified that such a concept includes mandatory conclusions on the application of specific legal norms, which are set out in the resolutions of the Court of Cassation, which are the results of judicial law enforcement activities. The following features of the Supreme Court’s legal positions are identified: stability, a reference point in law enforcement, and enshrined in its decisions. It is substantiated that a component of the principle of the rule of law - the principle of unity of judicial practice, provides for the uniform application of legal norms during court proceedings and ensures the predictability of decisions in such disputes. It is stated that the legal positions of the Supreme Court are mandatory for state authorities and local self-government bodies when applying the relevant legal norms. It is found that the principle of unity of judicial practice is not absolute since procedural legislation empowers the Supreme Court to deviate from previously formed legal positions in the event of a change in legislation, the vagueness of the law, the issuance of a decision by the ECHR, or changes in legal understanding.