Наставництво як форма роботи із дітьми в умовах війни

Abstract

Повномасштабна війна в Україні радикально посилила вразливість дітей, особливо тих, які виховуються в інституційних закладах, позбавлені батьківського піклування, належать до категорії дітей-сиріт, внутрішньо переміщених осіб чи перебувають у складних життєвих обставинах. У цих умовах особливої ваги набувають форми персоналізованої підтримки дитини, що ґрунтуються на стійких довірливих стосунках з дорослим. Наставництво розглядається як інноваційний, але водночас уже апробований інструмент соціально-педагогічної допомоги, здатний компенсувати обмеження інституційного виховання, підтримати емоційне благополуччя, розвиток автономії та соціальних компетентностей дитини. Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці українських і зарубіжних дослідників, присвячені змісту наставництва, його принципам, моделям і ролі в процесах деінституалізації та супроводу дітей, які залишилися без батьківського піклування або пережили травматичний досвід війни. У роботі проаналізовано вплив повномасштабної агресії Росії на становище дітей та зростання потреби в індивідуалізованій підтримці, розкрито нормативно-правові засади впровадження наставництва в Україні, а також узагальнено міжнародні підходи до організації наставницьких програм. Об’єкт дослідження: наставництво як форма соціально-педагогічної роботи з дітьми в умовах війни. Предмет дослідження: особливості організації та реалізації наставництва як форми роботи з дітьми в умовах війни. Мета дослідження: дослідити особливості реалізації наставництва як форми роботи з дітьми в умовах війни та визначити його ефективність у процесі соціалізації й психологічної підтримки дітей.

Результати дослідження. У роботі розкрито сутність наставництва в контексті сучасної соціальної роботи з дітьми, визначено його принципи, основні функції, моделі взаємодії наставника й дитини та місце наставництва в процесі деінституалізації. Показано, що наставництво доповнює інституційні та сімейні форми виховання, забезпечуючи дитині стійкі емоційні зв’язки, розширення соціальних контактів і підтримку у плануванні майбутнього. Проаналізовано особливості виховання дітей в умовах інституційного догляду та їхні потреби в індивідуальній увазі, безпечних стосунках і постійному дорослому, на якого можна спертися в умовах війни. Емпіричну частину присвячено дослідженню реалізації наставництва на базі Калуського міського центру соціальних служб. Проведено, напівструктуроване інтерв’ю фахівців, задіяних у роботі з дітьми, які потребують підтримки. Встановлено, що наставництво сприймається фахівцями як ефективний інструмент посилення індивідуалізованої допомоги дітям, зокрема тим, хто пережив переміщення, втрату сімейного оточення чи тривалий досвід інституційного виховання. Разом з тим виявлено низку бар’єрів: недостатню регламентацію окремих аспектів наставницьких програм, обмежені кадрові й ресурсні можливості центрів соціальних служб, нерівномірність підготовки наставників, недостатню поінформованість громад щодо змісту та можливостей наставництва. Узагальнення результатів дозволило частково підтвердити висунуті гіпотези про те, що воєнні дії змінюють умови реалізації наставницьких програм та підсилюють потребу дітей у персоналізованій підтримці, а також про те, що наставництво може виступати дієвим інструментом деінституалізації, сприяючи соціальній адаптації, розширенню життєвих перспектив та психологічній стійкості дітей. На основі проведеного аналізу розроблено практичні рекомендації щодо розвитку наставницьких програм у громадах, удосконалення підготовки наставників, посилення міжвідомчої взаємодії та інформаційно-просвітницької роботи із залучення нових учасників до наставництва.підтримка, діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, деінституалізація, інституційний догляд, центр соціальних служб, внутрішньо переміщені особи.

The war in Ukraine has drastically increased the vulnerability of children, especially those raised in institutional care facilities, deprived of parental care, belonging to the category of orphans, internally displaced persons, or those living in difficult life circumstances. Under these conditions, forms of personalized support for the child based on stable and trusting relationships with an adult gain particular importance. Mentoring is considered an innovative yet already tested tool of social and pedagogical support that can compensate for the limitations of institutional upbringing and support the child’s emotional well-being, development of autonomy, and social competences. Research object: mentoring as a form of social and pedagogical work with children in wartime conditions. Research subject: specific features of organizing and implementing mentoring as a form of work with children in wartime conditions. Research goal: to examine the specific features of implementing mentoring as a form of work with children in wartime conditions and to determine its effectiveness in the processes of socialization and psychological support of children. Research results: The thesis reveals the essence of mentoring in the context of contemporary social work with children, defines its principles, main functions, models of interaction between mentor and child, and the place of mentoring within the logic of deinstitutionalization. It demonstrates that mentoring complements institutional and family forms of upbringing by providing the child with stable emotional bonds, expanding social contacts, and offering support in planning the future. The study analyses the specific features of raising children in institutional care and their needs for individual attention, safe relationships, and a stable adult on whom they can rely in wartime. The empirical part is devoted to examining the implementation of mentoring at the Kalush City Center for Social Services. We conducted a semi-structured

interview with specialists working with children who require support. It was established that mentoring is perceived by specialists as an effective tool for strengthening individualized assistance to children, particularly those who have experienced displacement, loss of family environment, or prolonged institutional care. At the same time, a number of barriers were revealed: insufficient regulation of certain aspects of mentoring programmes, limited human and material resources of social service centres, uneven training of mentors, and low awareness within communities about the content and potential of mentoring. Generalization of the results made it possible to partially confirm the hypotheses that military actions change the conditions for implementing mentoring programmes and intensify children’s need for personalized support, and that mentoring can serve as an effective tool of deinstitutionalization, promoting social adaptation, widening life prospects, and enhancing psychological resilience of children. Based on the analysis conducted, practical recommendations were developed for the development of mentoring programmes in communities, improvement of mentor training, strengthening of interagency cooperation, and information and awareness-raising work aimed at involving new participants in mentoring.