Kultura buntu. Wzory kulturowe oporu społecznego

Abstract

Хосе Ортеґа і Ґассет та Еліас Канетті – автори класичних творів про соціальні форми нонконформізму – вказують на соціальні та історичні витоки “масового бунту”. Канетті цікавився явищем “вибуху” людської маси, маси, яка долає якісь критичні цінності заради стабільності суспільства. Він особливо цікавився особливостями організації ефемерного виду бунту. Ортеґа і Ґассет наголошував на культурних змінах, в яких масовий бунт досягав свого найвищого прояву. У запропонованому значенні, культура бунту Модерності формує свій символічний зміст відповідно до вимог часу. Перш за все, культура бунту формується на основі свого ретроактивного відношення до минулого. Сучасні форми бунту виправдовують те, що не було здійснено в минулих бунтах. Тому культура бунту, в її відношенні до автентичності та самореалізації, виражає своє насильство щодо усіх форм символічної домінації, в яких вона вбачає власну хворобу та причину сорому. Знищення пам’ятників, заперечення емблем переслідувачів, є проявами символічного насильства, яким культура бунту відплачує актуальній, минулій владі. Такі прояви повторювалися з часу Французької революції всіма сучасними різновидами цієї культури. Тому виникають питання, чим відрізняється повстанець, бунтар, від людини, яка приймає соціальний лад, котрий вона чи він застає?; в чому полягає суть екзистенції людини, яка бунтує і яка схильна до радикальних дій, тобто дій, які спричиняють руйнування?; в чому полягає особливість специфічної тенденції ідентифікування бунтарів з символами, які були створені під впливом шаленства, запалу?; що таке культура бунту? Пошук відповідей на ці питання складає основне завдання статті.

The two classicists of the mass society literature and, especially, the social forms of non-conformism, José Ortega y Gasset and Elias Canetti point out the social and historical sources of “mass rebellion”. Canetti was interested in the phenomenon of explosion of “human mass”, the mass exceeding some critical values for the stability of society. Peculiarities of the organization of ephemeral form of the rebellion were of special interest for him. Ortega y Gasset emphasized the cultural transformation in which the mass rebellion reached its fullness. In the proposed sense, the culture of the Modernity rebellion forms its symbolic content according to the time demands. Primarily, the culture of the rebellion is formed on the basis of its retroactive reference to the past. Modern varieties of the rebellion revindicate what has been suppressed and what had no fruition in the past. Therefore, the culture of the rebellion in its relationship to authenticity and self-fulfilment also expresses itself by symbolic violence against all these forms of symbolic dominance, in which it recognises its own malaise and reason for shame. Devastation of the monuments, the nullifying of the emblems of oppressors are gestures of symbolic violence, which the culture of the rebellion repays to the actual, past violence. These manifestations have been repeated since the French Revolution by all modern varieties of this culture. What, therefore, is the difference between a rebellious man and a person who accepts the social order they find? What is the hard-wearing form of a rebellious man, inclined to radical gestures of resistance, acts of destruction which he does not expect in the socially ordered space of interactions? What is the specific tendency of identifying rebels with hastily created symbols? What is a culture of rebellion? Such questions are the main issue of the paper.

Dwaj klasycy literatury poświęconej społeczeństwu masowemu, a zwłaszcza masowym formom społecznego nonkonformizmu, José Ortega y Gasset oraz Elias Canetti wskazują na społeczne i historyczne źródła “buntu mas”. Canettiego fascynowało zjawisko eksplozji ludzkiej “masy”, masy przekraczającej jakieś wartości krytyczne dla stabilności społeczeństwa. Interesowały go zwłaszcza formy osobliwości organizacji efemerycznych postaci buntu. Ortega y Gasset podkreślał kulturowe przemiany, w których bunt mas osiąga swą pełnię. Kultura buntu, w proponowanym znaczeniu, w nowoczesności organizuje swoją symboliczną treść ze względu na podstawowe odniesienia do czasu. Kultura rebelii przede wszystkim stanowi retroaktywne odniesienie do przeszłości. Nowoczesne odmiany tej kultury rewindykują to, co zostało stłumione i co nie spełniło się w przeszłości. Dlatego kulturę buntu w jej stosunku do autentyczności i samorealizacji wyraża przemoc symboliczna wobec wszystkich tych form symbolicznej dominacji, w której uznaje ona swoją własną niemoc i powód do wstydu. Obalanie pomników, przekreślenie emblematów prześladowców to gesty przemocy symbolicznej, którymi kultura buntu odpłaca się rzeczywistej, przeszłej przemocy. Te gesty są powtarzane od czasu Rewolucji Francuskiej przez wszystkie współczesne odmiany kultury buntu. Czym zatem różni się człowiek zbuntowany od tego, który akceptuje ład społeczny, jaki zastaje? Na czym polega trudno uchwytna forma egzystencji człowieka zbuntowanego, skłonnego do radykalnych gestów oporu, aktów destrukcji jakich sam po sobie nie spodziewałby się w uładzonej społecznie przestrzeni interakcji? Na czym polega szczególna skłonność identyfikowania się człowieka buntu z naprędce stworzonymi symbolami? Czym jest kultura buntu? Tego rodzaju pytania są przedmiotem zainteresowania artykułu.