Юридичні науки. – 2020. – № 4 (28)

Permanent URI for this collection

Вісник Національного університету “Львівська політехніка”

У збірнику наукових праць серії “Юридичні науки” викладено результати наукових досліджень актуальних проблем з різних напрямів юридичної науки, розроблено наукові концепції щодо вдосконалення вітчизняного та зарубіжного законодавства. До нього увійшли аналітичні статті та фахові коментарі вчених Навчально-наукового інституту права, психології та інноваційної освіти Національного університету “Львівська політехніка”, вітчизняних і зарубіжних науковців, експертні оцінки та рецензії провідних фахівців у галузі права. На авторів опублікованих матеріалів покладено повну відповідальність за підбір, точність наведених фактів, цитат, економіко-статистичних даних, відповідної галузевої термінології, власних імен та інших відомостей.

Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: Юридичні науки : збірник наукових праць / Міністерство освіти і науки України, Національний університет “Львівська політехніка”; голова Редакційно-видавничої ради Н. І. Чухрай. – Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2020. – Том 7, № 4 (28) – 284 с. : іл.

Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: Юридичні науки

Зміст (том 7, № 4 (28))


1
9
19
25
31
39
47
52
56
63
69
77
83
89
95
104
111
116
126
132
142
148
154
161
169
177
185
190
198
206
213
221
231
238
246
251
257
266
272
283

Content (Vol. 7, No 4 (28))


1
9
19
25
31
39
47
52
56
63
69
77
83
89
95
104
111
116
126
132
142
148
154
161
169
177
185
190
198
206
213
221
231
238
246
251
257
266
272
283

Browse

Recent Submissions

Now showing 1 - 20 of 40
  • Item
    Визначення впливу еліти на процеси державотворення сучасної України
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Кристиняк, Мирослава; Kristinyak, Myroslava; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті визначено, що управлінська еліта здійснює важливу роль у формуванні та розвитку держави загалом, адже поєднує в собі владні функції, значну матеріальну базу і наділена управлінськими можливостями. Отже, визначено, що від правильності дії залежить розвиток держави або ж її занепад, внаслідок чого на основі цього нижче визначено її ключові проблеми діяльності, вплив на розвиток процесів країни, запропоновано ключові засади, головною метою яких є удосконалення процесів управління державою. Визначено, що наявні певні політичні, економічні та соціальні суперечності, що існують в сучасній державі щодо діяльності та розвитку управлінської еліти та, як наслідок, її вагомого впливу на процес формування і розвитку України, потребують загалом глибшого теоретичного дослідження у зв’язку із різноманітними сучасними політико-економічними змінами, які впливають на процес управління державою в умовах глобалізації і трансформації українського суспільства і держави загалом шляхом комплекснішого вивчення і узагальнення різноманітних наукових поглядів з метою пошуку об’єктивності рузультатів дослідження. Отож, предметом дослідження стала українська еліта, як головний суб’єкт процесу державотворення. Визначено, що існуючі наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених, зокрема праці, які присв’ячені розвитку і пратичній діяльності української еліти в історичних та сучасних етапах розвитку держави, недостньо уваги присв’ячують засадам вдосконалення роботи управлінців з урахуванням сучасного розвитку держави. Тож концепція дослідження основана на аналізі існуючих теоретичних положень стосовно сучасної діяльності управлянської еліти в контексті соціально-економічних змін. Відповідно до цього у процесі наукового пошуку досліджені положення щодо фактичного впливу та ролі еліти, зокрема, управлінської, в контексті сучасного процесу розвитку держави, де визначено, що процеси розвитку і утвердження будь-якої держави пов’язані із фактичною діяльністю управлінської еліти, як одного з важливих суб’єктів державотворення, та спроможності забезпечити процес ефективного управління країною в умовах політичних, соціально-економічних змін і трансформацій, та у зв’язку з цим запропоновані основні засади щодо поліпшення їх роботи.
  • Item
    Основні труднощі організації робочого процесу еліти в Україні в сучасному періоді розвитку
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Кельман, Михайло; Кристиняк, Мирослава; Kelman, Muhaylo; Kristinyak, Myroslava; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті окреслено основні труднощі організації роботи управлінської еліти в Україні в сучасному періоді її розвитку та подано основні практичні засади щодо покращення роботи еліти в сучасних умовах розвитку держави. Отже, визначено, що процес організації роботи еліти сьогодні в силу розвитку різних соціально-економічних змін дещо проблемний, оскільки саме представники політичних еліт не можуть забезпечити відповідний економічний і соціальний розвиток у процесі державного управління. Визначено, що представники управлінської еліти, які займають ключові позиції у політичних, соціальних, культурних інститутах держави загалом чинять прямий вплив на прийняття і реалізацію управлінських рішень, і повинні відповідати певним вимогам, але часто ці вимоги фактично не дотримуються, що, як наслідок, призводить до порушення соціально-економічного рівня розвитку держави і суспільства загалом. Відносно цього процес організації роботи сучасної управлінської еліти різні науковці аналізують загалом не з позитивного погляду, що пов’язано, на нашу думку, з тим, що процес організації ‒ і часто сама робота ‒ сьогодні не є в ефективними, а саме відсутній механізм демократичного управління та контролю за діяльністю влади, система становлення і розвитку управлінської еліти має визначені правила, які формуються під впливом, що не відповідає демократичному суспільству, відносно цього відсутня фактична взаємодія еліти із суспільством, як наслідок підвищується ризик соціально-політичних конфліктів, еліта забезпечує досягнення і реалізацію через владні повноваження власних інтересів, суспільство переживає затяжний перехід від комунізму до демократичного режиму, як результат ‒ недотримання діючих законів і формування неякісного розвитку еліти, деформація організації робочого процесу, що є важливим критерієм ефективності будь-якої практичної діяльності. Відносно цього визначені проблеми роботи еліти сьогодні зумовлюють введення відповідних механізмів, головною метою яких стане контроль за владою і прозора робота.
  • Item
    Правова політика держави (теоретико-правовий аналіз)
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Жаровська, Ірина; Zharovskaya, Irina; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті подано теоретико-правовий аналіз поняття правової політики. Її позиціоновано як основний вид політики загалом, оскільки через неї відбувається державно-вольове спрямування розвитку держави у всіх сферах суспільних відносин. Узагальнено, що правова політика цивілізованих народів повинна відповідати аксіологічним принципам верховенства права, демократизму, гуманізму, законності, узгодженості інтересів окремого індивіда, суспільства та держави тощо. Сутністю правової державної політики є стратегічне планування у правовій сфері як постійний процес, за допомогою якого суб’єкти правової політики переглядають стратегічний напрямок своєї організації та її діяльності для досягнення цілей, що визначені органами публічного управління для громади. Державна система планування розвитку охоплює різноманітність інструментів, що включають правову основу держави, а також механізми перетворення політичних рамок у середньостроковий сектор розвитку. Констатовано, що вибір часових меж зумовлений сферою правової політики і глобальністю трансформацій. Доведено, що пріоритетне значення правової політики держави зумовлене: потребою організаційно та нормативно забезпечити економічну, політичну, соціальну сферу співжиття людей; необхідністю упорядкування правової інформації; встановлення єдиних напрямків розвитку державного, публічного та правового простору; необхідністю становлення правопорядку в державі та забезпечення демократичних аксіологічних патерн; встановлення єдиної державницької ідеології; розвиток правової культури та правосвідомості суспільства.
  • Item
    Професіоналізація суддів як основа демократизація судової системи України: організаційно-правові заходи
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Гук, Назар; Huk, Nazar; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті на основі аналізу наукових праць, чинних нормативно-правових актів й правозастосовної практики здійснено комплексне філософсько-правове дослідження моделювання процесу формування професіоналізації суддів у контексті сучасного процесу реформування державно-правової сфери, із визначенням частин, які провокують формування професіоналізації суддів, та окресленням можливих варіантів впливу на неї. Визначено основні тенденцї подальшого удосконалення суддівського корпусу, а саме: перевірка на реалізованість та ефективність законодавчо окресленої моделі формування суддівського корпусу – призначення на посаду судді на позаполітичній, прозорій, конкурсній основі за поданням ВРП зі залученням громадськості; професіоналізація суддівського корпусу; гарантування незалежності судової системи і як результат – забезпечення незалежності та захищеності суддівського корпусу; підвищення моральних та етичних вимог до суддів згідно з міжнародними стандартами; зростання авторитету суддів у суспільстві та безумовна довіра до них.
  • Item
    Сучасні концепти осмислення феномену «Громадянського суспільства»
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Гарасимів, Тарас; Harasymiv, Taras; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті на основі значного масиву джерельної бази як вітчизняної, так і зарубіжної проаналізовано сучасні концепти щодо осмислення феномену «громадянського суспільства». Зокрема, здійснено спробу систематизації та класифікації дослідницьких підходів до розуміння змісту, закономірностей формування й розвитку громадянського суспільства в сучасному світовому та українському науковому дискурсі. Відтак, можна виокремити як мінімум сім відносно самостійних дослідницьких підходів й багато більше спроб синергетичного поєднання різних з них у певних авторських комбінаціях. До самостійних підходів треба віднести, насамперед формально-правовий, інституційний, глобалізаційний, просторово-ціннісний, комунікаційний, діяльнісний та кейс-стаді. Запропонована класифікація дослідницьких підходів до осмислення феномену громадянського суспільства у сучасному науковому дискурсі дає можливість сфокусувати увагу у межах певного підходу на тих чи інших інституційних, процедурних, ціннісних, діяльнісних, комунікаційних тощо характерологічних властивостях й особливостях громадянського суспільства, щоб у подальшому синергетично опрацювати узагальнюючі наукові пропозиції щодо його розвитку.
  • Item
    Структуризація системи права у вітчизняній юридичній доктрині
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Білик, Павло; Bilyk, Pavlo; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті здійснено аналіз структуралізації системи права як регулятивної основи правової системи, що формується, ґрунтуючись на правовій ідеології певної держави й водночас виступаючи нормативним базисом поведінки у сфері права. Визначено генеративну роль правової свідомості стосовно компонентного складу правової системи, що в майбутньому й забезпечує її інтегрування. У контексті останніх напрацювань правової доктрини раціональним є аналіз розумово-психологічного сприйняття розподілу права на галузі і критерії їх виокремлення, шо й обумовлює актуальність цієї наукової статті. Критеріями галузоутворення є ознаки та властивості, наявність яких дає змогу висновувати, що певне правове утворення (інститут, підгалузь тощо) досягнуло у своєму розвитку статусу окремої самостійної галузі в системі права. Кристалізація галузей права повністю відбувається в площині правової доктрини, утім важливо розуміти, що вона теж обумовлена значною низкою неюридичних детермінант, які трансформуються у правовий рівень саме через правосвідомість. Попри доволі всеохоплюючий аналіз структуризації системи права у вітчизняній юридичній доктрині, на сучасному етапі є очевидною необхідність переосмислення певних парадигм юриспруденції, що проглядається у зміні акцентів загальновизнаних критеріїв поділу права на галузі, а теж зокрема в обґрунтуванні доцільності їх розширення.
  • Item
    Легітимність влади як правовий феномен та її прояви в умовах демократичної трансформації
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Ковальчук, Віталій; Kovalchuk, Vitaliy; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті аналізується питання правової природи легітимності, яка є основною властивістю публічної влади в процесі взаємодії з інститутами громадянського суспільства. Вона є необхідною умовою функціонування публічної влади в умовах демократичної трансформації, яка забезпечує політичну стабільність та правопорядок в державі. Легітимність включає в себе три базових елементи: справедливість, законність та доцільність, які тісно взаємопов’язані між собою. З погляду автора статті легітимність – це одна з фундаментальних властивостей державної влади в демократичній правовій державі, яка проявляється у визнанні громадян (підданих) порядку конституювання та функціонування чинної влади справедливим, законним та доцільним, що має результатом їх готовність діяти відповідно до конституції та законів. Автор статті виділяє ряд ознак які наповнюють легітимність її правовою суттю. По­перше, легітимність знаходить своє вираження через ідею права, справедливість та інші універсальні цінності. По­друге, легітимність містить нормативну складову, оскільки вона спирається на конституцію та законодавство. Тому виконання наказів чинної влади у вигляді конкретних приписів, чи загальних принципів здійснюється як через внутрішнє переконання у справедливому характері чинної влади та її законів, так і через можливість застосування санкції у разі порушення встановлених норм. По-третє, точкою відліку для легітимної влади є конституція, яка втілює в собі правові цінності та суверенну волю народу. По­четверте, легітимність завжди передбачає визнання суспільством правомірності того типу панування та його методів, які характерні для цього політичного режиму в певних історичних та соціальних обставинах. По­п’яте. застосування принципу «політичної доцільності» в процесі становлення демократичної правової держави може посилювати легітимаційний потенціал діючої влади або навпаки дестабілізувати систему політичних відносин. Застосування цього принципу дозволяє вирішити суспільно-політичні конфлікти та відновити (утвердити) демократичні цінності, подолати суспільну кризу у тих випадках, коли механізми її вирішення не зафіксовані у діючому праві.
  • Item
    До питання класифікації учасників кримінального провадження, уповноважених підтримувати обвинувачення в суді
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Сорока, Світлана; Канцір, Володимир; Крижановський, Анатолій; Soroka, Svitlana; Kantsir, Volodymyr; Kryzhanovskyi, Anatoliy; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Розглядаються питання учасників кримінального провадження, уповноважених підтримувати обвинувачення в суді. КПК України до сторони кримінального провадження – з боку обвинувачення віднесено слідчого, дізнавача, керівника органу досудового розслідування, керівника органу дізнання, прокурора, а також потерпілого, його представника та законного представника у випадках, установлених КПК України. Всі учасники кримінального провадження з боку обвинувачення формують і підтримують обвинувачення під час досудового розслідування, яке завершується складанням обвинувального акта, в якому прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення. Прокурор це учасник кримінально-процесуальної діяльності до якого законом «Про прокуратуру» і КПК України ставляться певні вимоги, він наділений певними повноваженнями і одним із основних є підтримання обвинувачення в суді. Крім того підтримувати обвинувачення в суді має право і потерпілий. Потерпілий набуває цього права відповідно у разі коли прокурор дійшов до переконання, що обвинувачення потрібно змінити. Якщо в обвинувальному акті зі зміненим обвинуваченням ставиться питання про застосування закону України про кримінальну відповідальність, який передбачає відповідальність за менш тяжке кримінальне правопорушення, чи про зменшення обсягу обвинувачення, головуючий зобов’язаний роз’яснити потерпілому його право підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі, а також у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді головуючий роз’яснює потерпілому його право підтримувати обвинувачення в суді. Потерпілою у кримінальному провадженні визнається фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди і ним може бути будь-яка особа, а отже, в більшості випадків він не є фахівцем права. Тому КПК України також передбачено, що потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник – особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником. Отже, з боку обвинувачення до сторони кримінального провадження законодавець відніс слідчого, дізнавача, керівника органу досудового розслідування, керівника органу дізнання, прокурора, а також потерпілого, його представника та законного представника у випадках, установлених КПК України, які формують і підтримують обвинувачення під час досудового розслідування, проте підтримувати обвинувачення в суді мають право тільки прокурор, потерпілий, представник потерпілого у визначених законом випадках.
  • Item
    Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу України
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Стаття присвячена аналізу питань призначення покарання відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу України. На підставі аналізу норм КК України та позицій учених можна зробити висновок, що суд під час призначення покарання повинен враховувати такі положення Загальної частини КК України: положення, що передбачає завдання КК України (ст. 1 КК України). Важливість врахування цієї норми у призначенні покарання полягає в тому, що суд завжди повинен перш за все виходити із завдань, поставлених перед кримінальним законом; норми, які передбачають, що протиправність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України, а також встановлюється заборона застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією (ч. 3 та 4 ст. 3 КК України). Згадані положення відображають окремі аспекти принципу законності за призначення покарання; норми, що визначають питання чинності кримінального закону в часі (ст. 4, 5 КК України); правові наслідки засудження особи за межами України (ст. 9 КК України); врахування визнання особи обмежено осудною за призначення покарання (ч. 2 ст. 20 КК України); особливості призначення покарання особі, яка при виконанні спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації вчинила певні види кримінальних правопорушень (ч. 3 ст. 43 КК України); привила призначення покарання особі, яка вчинила особливо тяжке кримінальне правопорушення, за яке згідно із законом може бути призначене довічне позбавлення волі, у випадку, коли особа підлягає звільненню у зв’язку із закінченням строків давності, але суд прийняв рішення про неможливість застосування згаданих строків давності (ч. 4 ст. 49 КК України); усі статті розділу Х «Покарання та його види». Цим розділом визначаються поняття та мета покарання, види покарань, а також характеристика кожного із них; усі статті розділу ХІ «Призначення покарання». Цим розділом визначаються загальні та спеціальні засади призначення покарання; норма, що передбачає, які види додаткових покарань можуть призначатись при звільненні від відбування основного покарання з випробуванням (ст. 77 КК України); правила призначення покарання особам, звільненим від покарання з випробуванням на підставі ст. 78 КК України, у разі вчинення ними протягом іспитового строку нового кримінального правопорушення (ч. 3 ст. 78 КК України); правила призначення покарання жінкам, звільненим від відбування покарання на підставі ст. 79 КК (ч. 6 ст. 79 КК України); правила призначення покарання у разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового кримінального правопорушення (ч. 4 ст. 81 КК України); правила призначення покарання, якщо особа, відбуваючи більш м’яке покарання, вчинить нове кримінальне правопорушення (ч. 6 ст. 82 КК України); правила призначення покарання у випадку, коли в період звільнення від відбування покарання на підставі ст. 83 КК України засуджена особа вчинила нове кримінальне правопорушення (ч. 6 ст. 83 КК України); положення статей 97–104 КК України, що визначають особливості призначення покарання неповнолітнім. При цьому суд у вироку повинен посилатись на згадані норми, якщо їх застосування є необхідним у відповідному провадженні.
  • Item
    Проблеми інституту адвокатури у кримінальному процесі та їх подолання
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Несімко, Олег; Nesimko, Oleg; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У цивілізованих демократичних державах невід’ємним фактором правової системи й основним недержавним інститутом захисту особистості, її прав і свобод є адвокатура. У сучасних умовах, коли нагальним стає питання ефективного реформування правової системи держави, наближення її до європейських стандартів − стандартів країн із більш досконалою правосвідомістю та правовою культурою, постають проблемні питання становлення та розвитку правової допомоги як гарантії правопорядку та законності в громадянському суспільстві в Україні. Належний правовий захист у кримінальному процесі відіграє провідну роль, оскільки є надзвичайно важливим та обов’язковим елементом державного й суспільного розвитку, виступає основою для формування демократичної правової держави та громадянського суспільства. Розбудова правової держави є неможливою без дотримання гарантій захисту прав людини, без забезпечення чіткого механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокатура − надзвичайно важливий інструмент демократії, бо за своєю суттю вона є організацією професійних адвокатів та виконує таку суспільну функцію, як захист основних прав особи. Захист прав людини є головним призначенням адвокатури У статті на основі аналізу нормативно-правових актів розглянуті ті проблемні питання які сьогодні, на нашу думку, постають перед адвокатурою України, та можливі шляхи подолання цих протиріч.
  • Item
    Поручитель як особа, що заслуговує на довіру
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Красько, Сюзанна; Слотвінська, Наталія; Krasko, Suzanna; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Стаття присвячена питанню, що становить інтерес науковців та практиків у контексті застосування запобіжного заходу у вигляді особистої поруки – характеристиці особи поручителя, як такої, що заслуговує на довіру. Дослідження положень чинного законодавства та результатів наукових праць вчених обґрунтовано дозволило сформувати відповідні висновки. Так, аналіз положень Кримінального процесуального кодексу України дає можливість стверджувати, що поручителів, котрі «заслуговують на довіру» під час обрання запобіжного заходу у вигляді особистої поруки, за загальним правилом, повинно бути декілька (двоє і більше, причому конкретну кількість поручителів визначає слідчий суддя, суд), і вони у своїй взаємодії повинні виконати взяті на себе зобов’язання. Зазначене підтверджується тим, що обставиною за якої слідчий суддя або суд, може визнати достатньою наявність одного поручителя, є характеристика його як особи, що заслуговує на «особливу довіру». Вважаємо, що вирішуючи питання про застосування такого запобіжного заходу як особиста порука, слідчий суддя, суд повинні встановити характер відносин між потенційним поручителем (поручителями) та підозрюваним, обвинуваченим. Вказане зумовлено метою застосування даного запобіжного заходу, а саме забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного, обвинуваченого та його своєчасної участі у кримінальному провадженні (наприклад, у проведенні слідчих (розшукових) дій). Адже лише особа котра матиме вплив на конкретного підозрюваного, обвинуваченого, зможе виконати взяті на себе зобов`язання і досягти необхідного результату, в іншому разі (навіть за умови беззаперечного авторитету у інших осіб) доцільність та ефективність такого запобіжного заходу сумнівна. Отже, взаємодовірливий характер відносин між поручителем та підозрюваним, обвинуваченим, визнання авторитету поручителя підозрюваним, обвинуваченим є вагомими чинниками, що можуть вплинути на досягнення мети запобіжного заходу у вигляді особистої поруки, а тому слідчий суддя, суд розглядаючи клопотання слідчого, прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді особистої поруки повинен упевнитися у існуванні обставин, що підтверджують наявність зазначених відносин.
  • Item
    Проблема затримання як заходу кримінального процесуального примусу: забезпечення прав затриманого в світлі ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Гузела, Михайло; Huzela, Mykhailo; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Стаття присвячена проблемі застосування державою заходів процесуального примусу в процесі кримінального провадження, а також реалізаціії конституційних прав та свобод затриманого в кримінальному провадженні, що є визначальним критерієм, який характеризує державу як демократичну, соціальну та правову. Встановлено, що під кримінальним процесуальним примусом розуміється сукупність передбачених законом здійснюваних у встановленій кримінальній процесуальній формі заходів примусового впливу держави у особі уповноважених органів, які покликані забезпечити виконання обов’язків учасниками кримінального процесу та вирішення завдань кримінального правосуддя, застосування яких супроводжуються обмеженням конституційних прав і свобод людини в межах досудового розслідування, судового провадження та процесуальних дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Одним з таких заходів примусового впливу є затримання в кримінальному провадженні. Сутність кримінального процесуального затримання доцільно визначити як складне правове явище, і незважаючи на те, що окремі елементи протоколу затримання можуть мати доказове значення, само по собі кримінальне процесуальне затримання є виключно заходом кримінального процесуального примусу, не є слідчою дією і не спрямоване на виявлення, збирання, вилучення і фіксацію доказів, а має свою самостійну мету. Саме тому, кримінальне процесуальне затримання варто й доцільно класифікувати за такими критеріями: за необхідністю отримання ухвали слідчого судді, суду; за суб’єктом, що здійснює затримання; за процесуальним статусом затримуваної особи; за правовим статусом затримуваної особи; залежно від території здійснення затримання. Констатовано, що забезпечення права на свободу та особисту недоторканність відповідно до ст. 5 КЗПЛ демонструє необхідність усвідомлення нових концептуальних положень КПК України, їх теоретичного обґрунтування та приведення у відповідність до міжнародних стандартів та практики ЄСПЛ, розробки необхідних понять. З огляду на це, наукові дослідження мають спрямовуватися на формування науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення правозастосовної практики та її нормативного врегулювання, поширювати порівняльно-правові дослідження, що дозволить використовувати позитивні досягнення зарубіжних держав у врегулювання кримінального провадження, правотворчості й правозастосування
  • Item
    Правове регулювання освіти засуджених до позбавлення волі в Україні
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Хомишин, Ірина; Khomyshyn, Iryna; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті здійснено аналіз нормативно-правових актів, які регулюють сферу освіти засуджених до позбавлення волі. Звертається увага на положення міжнародних документів у пенітенціарній сфері, які рекомендують тюремним адміністраціям докладати будь-які зусилля для заохочення ув’язненого до активної участі в усіх аспектах освіти. Обґрунтовано необхідність навчання засуджених, як одного з найважливіших аспектів профілактики вчинення повторних злочинів. Наголошено на потребі вироблення концепції реалізації державної політики у сфері освіти неповнолітніх ув’язнених та засуджених до позбавлення волі, оскільки основним засобом їх виправлення і ресоціалізації є навчання, яке не лише підвищує рівень грамотності а й збагачує діяльнісні можливостей людини та її духовного світу а відтак змінює відношення засудженого до суспільних відносин.
  • Item
    Етичні стандарти діяльності службовців органів публічної адміністрації: зарубіжний досвід та міжнародно-правова регламентація
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Сорочкін, Олег; Sorochkin, Oleg; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Стаття присвячена дослідженню цінностей та етичних стандартів діяльності службовців органів публічної адміністрації Західних країн та з’ясуванню механізмів, що забезпечують їх дотримання. В рамках статті проведено аналіз положень міжнародно-правових актів, в яких закріплені ключові принципи та етичні стандарти поведінки державних службовців, зокрема, Міжнародного кодексу поведінки державних посадових осіб, Модельного кодексу поведінки державних службовців, а також спеціальних актів, якими закріплюються етичні стандарти поведінки публічних службовців, зокрема в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії, Королівстві Данія, Італійській Республіці, Республіці Польща, Французькій Республіці, Чеській Республіці, Сполучених Штатах Америки, Канаді. На основі проаналізованих правових актів окреслено систему основних цінностей, принципів і етичних стандартів службовців органів публічної адміністрації досліджуваних нами держав та визначено, що етичні стандарти службовців органів публічної адміністрації – це закріплені у нормативно-правових актах та документах міжнародного значення уніфіковані норми та принципи, які за допомогою оцінюючих та достатньо абстрактних понять фіксують бажану модель поведінки державних службовців. Етичні норми службовців органів публічної адміністрації закріплюються у відповідних спеціальних актах, назви яких у різних країні можуть відрізнятись, але набір цінностей та принципів, викладених у них переважно збігаються, а тому, можна стверджувати про формування, певних етичних стандартів діяльності органів публічної адміністрації, принаймні у державах Західного світу. Функціонування системи спеціальних органів уповноважених здійснювати моніторинг та контроль за дотриманням службовцями органів публічної адміністрації етичних норм та вимог антикорупційного законодавства є важливим механізмом, покликаним забезпечити дотримання етичних стандартів службовцями органів публічної адміністрації.
  • Item
    Державно-приватне партнерство у вищій освіті України
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Парпан, Уляна; Parpan, Uliana; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті досліджено правові проблеми та потенціал розвитку державно-приватного партнерства в сфері вищої освіти. Державно-приватне партнерства розглянуто як гнучкий і перспективний інструмент для залучення приватних інвестицій в інфраструктуру, що забезпечує необхідну кооперацію науково-освітніх центрів з компаніями реального сектора економіки, що сприяє досягненню Цілей сталого розвитку України на період до 2030 року у сфері освіти. У порівнянні з більш простими моделями співпраці держави та бізнесу цей інструмент передбачає взаємодію наукового і освітнього потенціалу вищих навчальних закладів з інвестиційними, технологічними та промисловими ресурсами реального сектора економіки. Держава і заклади освіти знаходяться в конкурентній боротьбі за здобувачів вищої освіти та фінансування, потребують розвитку інфраструктури. Аналізуються переваги моделей державно-приватного партнерства з позиції приватного та публічного сектора, умови для розвитку цього механізму в державі. Робиться висновок, що державно-приватне партнерство у сфері вищої освіти має перспективи розвитку. Підкреслюється дисбаланс між потребами економічного й інноваційного розвитку України та якістю законодавства в сфері державно-приватного партнерства. Розглядаються проблеми правового регулювання, даються рекомендації щодо його вдосконалення. Вказується, що державно-приватне партнерство є розвиненою формою реалізації інвестиційних проєктів щодо публічної (державної та комунальної) інфраструктури і передбачає високий рівень кооперації публічного та приватного секторів. Під державно-приватним партнерством необхідно розуміти юридично оформлену на певний строк, засновану на об’єднанні вкладів і розподілі ризиків співпрацю публічного та приватного партнерів з метою вирішення державних завдань, що здійснюється шляхом реалізації інвестиційних проєктів об’єктів, які перебувають у сфері публічного інтересу. Акцентовано, що в Україні потенціал застосування державно-приватного партнерства обумовлений, передусім, повноваженнями держави в організації освітнього процесу, як наслідок, значним переважанням серед провідних вишів державних бюджетних установ, де право власності на майно належить державі. Така обставина відкриває значні можливості для використання концесійної та державно-приватного партнерства моделей розвитку інфраструктури навчальних закладів вищої освіти.
  • Item
    Історичні та політичні передумови виникнення та трансформації ідеології українських націоналістів у ХХ ст.
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Василів, Соломія; Vasyliv, Solomia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті досліджено історичні та політичні чинники, які зумовили зародження та подальшу трансформацію ідеології українського націоналізму, як важливого суспільно-політичного явища в історії Української державності. Автором наголошено на актуальності тематики дослідження в контексті розбудови Української держави як правової, демократичної і європейської, та подальшого розвитку державотворчих процесів у напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції. У статті зазначено, що ідеологічно український націоналізм головним чином сформувався в ХІХ столітті. Головним чинником, на думку автора, у формуванні націоналістичної ідеології на теренах України був фактор «конфлікту» у суспільно-політичній сфері між представниками різних національних, культурних середовищ. Як приклад автор наводить багаторічну політику переслідувань української мови та культури в Російській імперії, зокрема, у другій половині XIX століття: Валуєвський циркуляр від 30 липня 1863 року та Емський указ російського імператора Олександра ІІ від 18 травня 1876 року, що були спрямовані на витіснення української мови з культурної сфери, духовної і навіть побутової сфери. У статті зазначено, що на радикалізацію ідеології українських націоналістів вплинуло також суттєве погіршення українсько-польських відносин у Західній Україні та поширення антиукраїнських впливів (полонізації, асиміляції, окатоличення, дискримінації) з боку державних структур Польщі, страшні наслідки колективізації, голодоморів та масових політичних репресій щодо українців в Радянській Україні. Автор зауважує, що український націоналізм виник та розвивався у контексті європейської та світової історії, тому зазнавав зовнішнього впливу, водночас, український націоналізм, як суспільно-політичне явище, був особливим, адже ґрунтувався не на расизмі, а на любові та повазі до української нації; український націоналізм ототожнювався з патріотизмом. Що ж до методів боротьби українських націоналістів за Українську державність, то вони були зумовлені тогочасними драматичними обставинами життя й дійсності українського народу
  • Item
    Про обмеження і позбавлення прав особи за адміністративним законодавством України
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Остапенко, Олексій; Ostapenko, Oleksiy; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    В статті розглянуто питання, що пов’язані з аналізом одного із видів адміністративних покарань, закріплених у п. 5 ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) ‒ «позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю», які є однією з мір адміністративної відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень у сфері адміністративно-правових відносин. Звернено увагу на наявне конституційне закріплення прав та обов’язків людини і громадянина в Україні, а також на право органів / посадових осіб, уповноважених обмежувати, припиняти та позбавляти певних прав громадян, які їх порушують. Зауважено, що права громадян у сфері адміністративно-правових відносин за ступенем можливості їх реалізації поділяються на абсолютні і відносні. Наявність спеціального права у громадян, а також обіймання певної посади чи зайняття певною діяльністю мають відносний характер. Реалізація спеціального права залежить як від волевиявлення громадян, так і від впливу інших особливостей, що пов’язані з місцем, часом, способом, фахом, освітою, здоров’ям суб’єкта адміністративно-правових відносин. Разом із тим, конституційне закріплення ринкових відносин у сфері економіки, наявність приватної власності створило можливості для переходу окремих відносних спеціальних прав людини і громадянина до категорії абсолютних прав.
  • Item
    Особливості правової політики у сфері інновацій та інтелектуальної власності
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Малець, Марта; Malets, Martha; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті досліджується правова політика у сфері інновацій та інтелектуальної власності. Обґрунтовано необхідність інноваційного розвитку України як одного з головних чинників соціально-економічного розвитку. Проаналізовано підходи до визначення сутності категорії «інноваційна діяльність» та визначено проблеми правового регулювання інноваційної діяльності у контексті з інтелектуальною діяльністю за забезпечення інноваційного розвитку держави та її регіонів. Уточнено сутність правової політики щодо активізації та розвитку інноваційної складової національної економіки. Проаналізовано зміст основних нормативних документів щодо здійснення інноваційної діяльності на предмет наявності правових мотиваційних інструментів активізації. Систематизовано основні мотиваційні інструменти, що можуть бути використаними для підвищення ефективності чинного законодавства. Підкреслюється, що підвищення правової культури щодо прав інтелектуальної власності, захисту прав інтелектуальної власності може забезпечуватися саме у процесі інноваційної діяльності. Окреслено напрями правової політики, направленої на активізацію інноваційного розвитку через розвиток охорони та захисту інтелектуальної власності як складової інноваційної діяльності. Наголошено, що інноваційна політика виступає складовою соціально-економічної та правової політики, спрямована на стимулювання інтелектуальної діяльності, створює передумови для ефективного розвитку інноваційної системи держави. Право є інструментом регулювання суспільних, зокрема економічних відносин. Ефективність права в регулюванні економічних відносин залежить і від того, наскільки повно воно відображає економічні потреби суспільства. Вказано на те, що правова політика у сфері інновацій покликана поєднувати публічно-правові та приватноправові інтереси може бути виражена в таких формах: правотворча політика; політика реалізації права; політика інтерпретації права; політика правової освіти; правоохоронна та правозахисна політика. Натомість, правотворча політика у сфері інновацій – це науково обґрунтована, послідовна та системна діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства щодо створення необхідних правових умов для ефективної інноваційної діяльності шляхом розробки і прийняття нормативної бази у галузі інноваційного розвитку. Водночас, політика реалізації права у сфері інновацій становить науково-обґрунтовану, послідовну та системну діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, недержавних структур зі створення правової інфраструктури з метою реалізації інтелектуальних прав.
  • Item
    Юридична превенція у контексті широкого та вузького розуміння
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Ковалів, Мирослав; Гулак, Любов; Kovaliv, Myroslav; Gulak, Lyubov; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Стаття присвячена розгляду теоретичних підходів до визначення терміну «юридична превенція» у контексті широкого та вузького розуміння. Досліджено різні наукові підходи до визначення терміна «юридична превенція» з погляду на кримінальне, кримінальне-процесуальне, цивільне, адміністративне законодавство, законодавство про працю. Розкривається сутність поняття «юридична превенція» як профілактика, запобігання та підкреслені всі основні аспекти, пов’язані з нормативно-правовим регулюванням щодо правового явища, яке досліджується. Звертається увага на те, що в превенції злочинності та правопорушень, вкрай актуальним постає питання методів, завдяки яким реалізовуються профілактичні дії. Наголошено на тому, що в юридичній літературі відсутня єдність у питанні сутності юридичної превенції. Одні вчені стверджують про превентивну функцію юридичної відповідальності, інші вважають за можливе виділити превентивну функцію права. Натомість, підкреслено, що юридична превенція явище багатопланове та багатоаспектне, однак, зауважено, що її не можна зводити лише до функції права. Вказано, що юридична превенція проявляється у вигляді техніко-юридичного інструментарію: використання в нормативних актах термінології, пов’язаної з попередженням (терміни «припинення», «запобігання»); використання переліку (в Кримінальному процесуальному кодексі України, використовується перелік запобіжних заходів); використання виключення (випадки початку проведення оперативно-розшукових заходів без наявного судового рішення в порядку винятку). Акцентовано на тому, що в науці адміністративного права адміністративна превенція як юридичне поняття і органічна частина теорії адміністративного права розглядається з таких позицій, як: профілактика негативної соціальної поведінки суб’єктів і суспільно небезпечних наслідків, що здійснюється в установленому законом порядку; форма реалізації права; систематизована група заходів адміністративно-правового примусу; як метод державного управління; сукупність певних юридичних норм (правил поведінки), тобто, субінститут, який носить комплексний характер з переважанням адміністративно-правових норм, що встановлюють певну систему примусових заходів і умов застосування; правовідносини вертикального характеру, що припускають юридичну нерівність суб’єктів, пануючого або керуючого суб’єкта та підвладної фізичної або юридичної особи, тобто, керованого суб’єкта).