Вісники та науково-технічні збірники, журнали
Permanent URI for this communityhttps://ena.lpnu.ua/handle/ntb/12
Browse
10 results
Search Results
Item Role of solicitors in legal defense of the accused on political litigation of the great terror period (1937–1938) and such in regard of the dissident movement (1960’s-1980’s)(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Макарчук, Володимир; Захарчин, Наталія; Makarchuk, Volodymyr; Zakharchyn, Nataliia; Національний університет “Львівська політехніка”; Національний лісотехнічний університет України; Lviv Polytechnic National University; Ukrainian National Forestry UniversityРозглянуто та узагальнено тактику адвокатського захисту на найбільш гучних політичних процесах в Союзі РСР 1930-х–1980-х рр. Особливості радянського процесуального права передбачали, що участь державного обвинувачення (прокурора) у судовому процесі обов’язково має супроводжуватися участю адвоката, підшуканого особисто чи надаваного державою. Втім, обвинувачені зберігали за собою “право” й відмовитися від послуг адвоката. У певних випадках (якщо не більшості з них) підсудний розумів безглуздість залучення адвоката, за чиї послуги мала платити родина з небагатого сімейного бюджету. Так, на найвідомішому з політичних процесів кінця 1930-х рр. – “У справі антирадянського право-троцькістського блоку”, який проходив у Москві 2–12 березня 1938 р., усі підсудні, за винятком лікарів – Лева Левіна, Дмитра Плетньова та Ігната Казакова (на двох останніх був один захисник – Н. В. Коммодов) – ще перед початком процесу відмовилися від послуг адвоката. За 11 днів процесу слово було надане лише двом адвокатам – Н. Д. Брауде та Н. В. Коммодову (засідання 11 березня). Обидва повністю визнавали усі пункти обвинувачення і лише просили про співчуття до окремих “злочинців”. На відміну від жертв політичних репресій сталінської доби, обвинувачені на процесах дисидентів 1960-х–1980-х рр. могли розраховувати на адвокатську допомогу. Однак, коло адвокатів, допущених радянською владою до політичних процесів, було доволі вузьким. Більшість з них – з різних міркувань – з цією владою співпрацювали у той чи інший спосіб. Разом з тим окремі адвокати пізньої радянської доби з честю виконували непросте (а часто й небезпечне для власної адвокатської кар’єри) завдання захисту жертв комуністичних політичних репресій. В статті розглянуто адвокатську джіяльність С. В. Каллістратової, Д. І. Камінської, Ю. Б. Поздєєва, В. Б. Ромма та Н. А. Монахова. Діяльність адвокатів-правозахисників спеціально обговорювалася вищим політичним керівництвом Союзу РСР. 10 липня 1970 р. тогочасний голова КДБ (в майбутньому керівник держави) Ю. В. Андропов звернувся до ЦК КПРС із “закритим” листом про “неправильну поведінку” на судових процесах окремих адвокатів, передусім Д. І. Камінської та С. В. Каллістратової. Серед українських адвокатів, які виступали захисниками політичних обвинувачуваних на процесах 1960-х–1980-х рр., доброго слова у нині живих (колишніх) дисидентів та їх родичів заслуговує хіба що Сергій Макарович Мартиш із Дарницької колегії адвокатів.Item Позиція польських антикомуністичних урядів в питанні державно-територіального статусу малопольські всходнєй (Західної України та Західної Білорусі) в 1939–1945 рр. (аспекти геополітики та міжнародного права). Частина 2. Від розриву дипломатичних відносин (1943 р.) до радянсько-польських угод 1945 р.(Видавництво Львівської політехніки, 2021-08-10) Макарчук, Володимир; Makarchuk, Volodymyr; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityРозглянуто міжнародно-правові аргументи та безпосередню діяльність польських емігрантських урядів В. Сікорського (жовтень 1939 – 4 липня 1943), С. Миколайчика (липень 1943 – листопад 1944), Т. Арцишевського (1944–1947) у питанні визначення післявоєнних кордонів Польщі, зокрема й відтинку з Українською РСР. Зроблено спробу оцінити ефективність їхньої діяльності. Уже восени 1939 р. сформувалися основні контури зовнішньої політики емігрантського уряду та цілісний набір міжнародно-правових аргументів, якими він оперуватиме упродовж усієї Другої світової війни і після її завершення: Pacta sunt servanda. Німецький напад на Польщу 1 вересня 1939 р. був порушенням польсько-німецького Договору про ненапад (січень 1934 р.), за що агресор має понести покарання (репарації та територіальні втрати). Польсько-радянський кордон визначений Ризьким договором 1921 р. Вторгнення 17 вересня 1939 р. було актом агресії, а відтак і порушенням радянськопольського Договору про ненапад (25 липня 1932 р.), за що агресор, згідно із нормами міжнародного права, повинен бути покараний. Ця остання вимога була тимчасово знята після досягнення домовленостей з Союзом РСР у липні 1941 р. Емігрантський уряд повністю ігнорував появу в міжвоєнному міжнародному праві нової реалії – визнання права націй на самовизначення. Уперше воно було задеклароване у т. зв. 14 пунктах президента США В. Вільсона (8 січня 1918 р.) і активно застосовувалося під час перекроювання європейських міждержавних кордонів Версальською конференцією. Крім того, вимоги “історичних прав” Польщі на Східну Пруссію та інші (східно)німецькі території в середині ХХ ст. виглядали відвертим анахронізмом. Тим самим емігрантський уряд Польщі відмовив українцям, білорусам і навіть Литві (уже як Литовській РСР) у визнанні їхньої державності, зводячи етнотериторіальний спір до вирішення питання про “польсько-російський кордон”. У цьому слабкість польської позиції. Слабкість радянських контраргументів у тому, наскільки “плебісцити” в Західній Україні, Західній Білорусії (жовтень 1939 р.) і передавання Віленщини Литві відповідали тогочасним міжнародно-правовим нормам. Позиція “не тільки плаща, але й ґудзика не віддамо”, якої послідовно дотримувалися уряди В. Сікорського, С. Миколайчика та Т. Арцишевського, виглядає, на перший погляд, відірваною від реальності, а відтак і неефективною. Однак на основні поступки в питанні післявоєнних східних кордонів Польщі (Білосток, Перемишль, Сувалки та ін.) Москві довелося погодитися саме через протистояння з “неадекватними емігрантами”. Лояльний до Кремля Польський уряд національної єдності (ПУНЄ) на переговорах із радянською стороною улітку 1945 р. зумів додатково “виторгувати” на відтинку польсько-українського кордону лише невелику ділянку в Бескидах із Галичем і Тарніцею на схід від Устрик Горних (т. зв. обмін територіями 1951 р. тут до уваги не беремо). Тож територіальні набутки Польщі (післявоєнної ПНР) і, відповідно, територіальні втрати України (післявоєнної УРСР) мусимо зарахувати передусім на конто польських емігрантських урядів у Лондоні.Item Позиція польських антикомуністичних урядів у питанні державно-територіального статусу Малопольські Всходнєй (Західної України та Західної Білорусі) в 1939–1945 рр. (аспекти геополітики та міжнародного права). Частина 1. Від т. зв. Визвольного походу 17 вересня 1939 р. до Катинської справи (квітень 1943 р.)(Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Макарчук, Володимир; Makarchuk, Volodymyr; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityРозглянуто міжнародно-правові аргументи та безпосередню діяльність польських емігрантських урядів В. Сікорського (жовтень 1939 р. – 4 липня 1943 р.), С. Миколайчика (липень 1943 р. – листопад 1944 р.), Т. Арцишевського (1944–1947) в питанні визначення післявоєнних кордонів Польщі, зокрема відтинку з Українською РСР. Зроблено спробу оцінити ефективність їхньої діяльності. Уже восени 1939 р. сформувалися основні контури зовнішньої політики емігрантського уряду та цілісний набір міжнародно-правових аргументів, якими він оперуватиме упродовж усієї Другої світової війни і після її завершення: Pacta sunt servanda. Німецький напад на Польщу 1 вересня 1939 р. – порушення німцями польсько-німецького Договору про ненапад (січень 1934 р.), за що агресор повинен бути покараний (репарація та територіальні втрати). Польсько-радянський кордон визначено Ризьким договором 1921 р. Вторгнення 17 вересня 1939 р. було актом агресії, а відтак і порушенням радянсько-польського Договору про ненапад (25 липня 1932 р.), за що для агресора, згідно із нормами міжнародного права, передбачено покарання. Цю останню вимогу тимчасово зняли після досягнення домовленостей із Союзом РСР у липні 1941 р. Емігрантський уряд повністю ігнорував появу в міжвоєнному міжнародному праві нової реалії – визнання права націй на самовизначення. Уперше воно було задеклароване у т. зв. 14 пунктах президента США В. Вільсона (8 січня 1918 р.) і активно застосовувалося під час перекроювання європейських міждержавних кордонів Версальською конференцією. Крім того, вимоги “історичних прав” Польщі на Східну Пруссію та інші (східно)німецькі території в середині ХХ ст. виглядали відвертим анахронізмом. Тим самим емігрантський уряд Польщі відмовив українцям, білорусам і навіть Литві (уже як Литовській РСР) у визнанні їхньої державності, зводячи етнотериторіальний спір до вирішення питання про “польсько-російський кордон”. У цьому слабкість польської позиції. Слабкість радянських контраргументів – у тому, наскільки “плебісцити” в Західній Україні, Західній Білорусії (жовтень 1939 р.) і передавання Віленщини Литві відповідали тогочасним міжнародно-правовим нормам. Позиція “не тільки плаща, але й ґудзика не віддамо”, якої послідовно дотримувалися уряди В. Сікорського, С. Миколайчика та Т. Арцишевського, виглядає, на перший погляд, відірваною від реальності, а відтак і неефективною. Проте основні поступки Москви в питанні післявоєнних східних кордонів Польщі (Білосток, Перемишль, Сувалки тощо) були зроблені саме в протистоянні з “неадекватними емігрантами”. Лояльний до Кремля Польський уряд національної єдності (ПУНЄ) на переговорах із радянською стороною улітку 1945 р. на відтинку польсько-українського кордону зумів додатково “виторгувати” лише невелику ділянку в Бескидах із Галичем і Тарніцею на схід від Устрик Горних (т. зв. обмін територіями 1951 р. тут до уваги не беремо). Тож територіальні набутки Польщі (післявоєнної ПНР) і, відповідно, територіальні втрати України (післявоєнної УРСР) мусимо віднести передусім на конто польських емігрантських урядів у Лондоні.Item Нормативно-правові форми стимуляції … бойової відваги: солдати та офіцери Червоної армії у Другій світовій війні (продовження). Частина 2. Штрафні підрозділи. «Наркомівські 100 грамів». Завершення війни та згортання матеріальної стимуляції бійців і ветеранів(Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Макарчук, Володимир; Makarchuk, Volodymyr; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityНаукова розвідка на стику історії, теорії та філософії права, а також політології, соціальної психології й етики. Розглянуто нормативно-правові засоби підтримання боєздатності загальновійськових та штрафних частин і підрозділів Червоної армії в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.). Катастрофічні невдачі перших місяців т. зв. Великої вітчизняної війни змусили радянське політичне та військове керівництво прискорено шукати екстраординарні, незвичні для мирного життя в СРСР методи збереження бойових якостей армійських підрозділів та частин. Поруч зі звичними для доби війни «законами воєнного часу», себто правового терору стосовно «зрадників, дезертирів та панікерів», радянська політична влада багато у чому вимушено вдалася до політики «пряника», поєднуваного зі звичним для радянської довоєнної дійсності «батогом». Йдеться передусім про нормативно-правове оформлення порядку матеріальної стимуляції учасників бойових дій (премій за знищену техніку та ін.), видачі військовим на передовій спиртних напоїв, а також практику відбуття кримінальної відповідальності військовими за карані законом дії у прискореному (до трьох календарних місяців) порядку – через службу у штрафних ротах та батальйонах. Держава, зокрема, пішла й на те, щоб уже засуджені цивільні злочинці у тому ж таки прискореному порядку «змивали кров’ю» невідбуті ними судимості. Після завершення Другої світової війни, коли потреба в «масовому героїзмі радянського народу» дещо зменшилася, відповідно скоротилися й засоби правового (та позаправового) заохочення військових, включаючи й найбільш потребуючі категорії – зокрема, інвалідів, ВОВ. Так, штрафні підрозділи Червоної армії були скасовані уже в червні відмінили й виплати за орденами та медалями Союзу РСР (з 1 січня 1948 р.). Постійно скорочувалася державна матеріальна допомога інвалідам ВОВ (продуктові пайки, паливо на зиму тощо). Надано оцінку діям вищого радянського політичного керівництва з розробки та застосування правових механізмів стимуляції радянського гарматного м’яса в розрізі потреб оборони держави, з одного боку, та загальнолюдської моралі, з іншого. Пропонується наукова концепція комуністичної тоталітарної держави як антигуманної за самою своєю суттю, де інтереси рядового члена суспільства, підпорядковуються загальнодержавним інтересам (так, як вони розуміються вищим державним керівництвом), а особисті заслуги, включаючи й втрату здоров’я та працездатності та фронтах війни, скільки-небудь адекватно оцінюються державними структурами виключно з огляду на утилітарні міркування.Item Нормативно-правові форми стимуляції бойової відваги: солдати та офіцери Червоної армії у Другій світовій війні. Частина 1. Орденські виплати та преміальні за знищену ворожу техніку(Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Макарчук, Володимир; Makarchuk, Volodymyr; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityНаукова розвідка на стику історії, теорії та філософії права, а також політології, соціальної психології й етики. Розглянуто нормативно-правові засоби підтримання боєздатності загальновійськових та штрафних частин і підрозділів Червоної армії в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.). Катастрофічні невдачі перших місяців т. зв. Великої вітчизняної війни змусили радянське політичне та військове керівництво прискорено шукати екстраординарні, незвичні для мирного життя в СРСР методи збереження бойових якостей армійських підрозділів та частин. Поруч зі звичними для доби війни “законами воєнного часу”, себто правового терору стосовно “зрадників, дезертирів та панікерів”, радянські політичні власті багато у чому вимушено вдалися до політики “пряника”, поєднуваного зі звичним для радянської довоєнної дійсності “батогом”. Йдеться передусім про нормативно-правове оформлення порядку матеріальної стимуляції учасників бойових дій (премій за знищену техніку та ін.), видачі військовим на передовій спиртних напоїв, а також практику відбуття кримінальної відповідальності військовими за карані законом дії у прискореному (до трьох календарних місяців) порядку – через службу у штрафних ротах та батальйонах. Держава, зокрема, пішла й на те, щоб уже засуджені цивільні злочинці у тому ж таки прискореному порядку “змивали кров’ю” не відбуті ними судимості. Після завершення Другої світової війни, коли потреба в “масовому героїзмі радянського народу” дещо зменшилася, скоротилися й засоби правового (та позаправового) заохочення військових, включаючи й найбільш потребуючі категорії – зокрема, інвалідів, ВОВ. Так, штрафні підрозділи Червоної армії були скасовані уже в червні 1945 р., тобто ще до завершення ДСВ на Сході з Японією. У вересні 1947 р. законодавчо відмінили й виплати за орденами та медалями Союзу РСР (з 1 січня 1948 р.). Постійно скорочувалася державна матеріальна допомога інвалідам ВОВ (продуктові пайки, паливо на зиму тощо). Надано оцінку діям вищого радянського політичного керівництва з розробки та застосування правових механізмів стимуляції радянського гарматного м’яса в розрізі потреб оборони держави, з одного боку, та загальнолюдської моралі, з іншого. Пропонується наукова концепція комуністичної тоталітарної держави як антигуманної за самою своєю суттю, де інтереси рядового члена суспільства, підпорядковуються загальнодержавним інтересам (так, як їх розуміє вище державне керівництво), а особисті заслуги, включаючи й втрату здоров’я та працездатності на фронтах війни, скільки-небудь адекватно оцінюються державними структурами виключно з огляду на утилітарні міркування.Item До питання втрат ОУН – УПА в протистоянні радянським каральним органам (1944–1948 рр.) : спроба наукового аналізу та осмислення(Видавництво Львівської політехніки, 24-02-20) Лепісевич, Петро; Макарчук, Володимир; Lepisevych, Petro; Makarchuk, Volodymyr; Леписевич, Петр; Макарчук, Владимир; Львівський державний університет внутрішніх справ; Національного університету “Львівська політехніка”; Lviv State University of Internal Affairs; Lviv Polytechnic National UniversityУ статті порушено питання достовірності двосторонніх втрат у протистоянні радянської репресивної машини, з одного боку, і українського збройного підпілля, з іншого. Використано документи з фондів Державного архіву Російської Федерації та українські джерела наукового, публіцистичного й мемуарного характеру. Запропоновано власні оцінки безповоротних втрат української сторони.Item До питання оплати праці юристів, зайнятих адвокатською практикою, в Україні: історико-правова ретроспектива(Видавництво Львівської політехніки, 2018-02-26) Макарчук, Володимир; Makarchuk, Vladimir; Макарчук, Владимир; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityРозглянуто еволюцію практики надання гонорарної винагороди представникам адвокатської професії в Україні – від початків професійної адвокатури на українських землях (XVII ст.) по наш час.Item Аспекти будівельного права Російської імперії в “Уложении о наказаниях уголовных и исправительных (видання 1866 р.) та працях тогочасних російських юристів(Видавництво Львівської політехніки, 2017-03-28) Макарчук, Володимир; Makarchuk, Vladimir; Макарчук, Владимир; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityРозглянуто норми чинного в Російській імперії у ХІХ ст. будівельного права та правові (кримінальні й адміністративні) санкції щодо його порушників.Item Церковне право Греко-католицької церкви в контексті державно-правового устрою Австро-Угорщини: партнерська співпраця чи конфлікт інтересів (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.)(Видавництво Львівської політехніки, 2017-03-28) Макарчук, Володимир; Makarchuk, Vladimir; Макарчук, Владимир; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityРозглянуто правове регулювання відносин Української Греко-католицької Церкви з органами державної влади Австро-Угорської імперії на заключному етапі перебування західноукраїнських земель в складі цього державного утворення (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).Item Львівська політехніка: ґенеза у контексті змін державної освітньої політики та юридичного статусу (1816–2016 рр.)(Видавництво Львівської політехніки, 2017-03-28) Макарчук, Володимир; Терлюк, Іван; Makarchuk, Vladimir; Terlyuk, Ivan; Макарчук, Владимир; Терлюк, Иван; Національного університету “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityДвохсотрічний шлях розвитку Львівської політехніки розглянуто у контексті змін державної освітньої політики декількох держав – імперської Австрії, міжвоєнної Польщі, Союзу РСР та України. Наголошується на тому, що навчальний заклад користувався різними юридичними статусами, а відтак і правами самоуправління (чи їх відсутністю).