Вісники та науково-технічні збірники, журнали
Permanent URI for this communityhttps://ena.lpnu.ua/handle/ntb/12
Browse
2 results
Search Results
Item Role of solicitors in legal defense of the accused on political litigation of the great terror period (1937–1938) and such in regard of the dissident movement (1960’s-1980’s)(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Макарчук, Володимир; Захарчин, Наталія; Makarchuk, Volodymyr; Zakharchyn, Nataliia; Національний університет “Львівська політехніка”; Національний лісотехнічний університет України; Lviv Polytechnic National University; Ukrainian National Forestry UniversityРозглянуто та узагальнено тактику адвокатського захисту на найбільш гучних політичних процесах в Союзі РСР 1930-х–1980-х рр. Особливості радянського процесуального права передбачали, що участь державного обвинувачення (прокурора) у судовому процесі обов’язково має супроводжуватися участю адвоката, підшуканого особисто чи надаваного державою. Втім, обвинувачені зберігали за собою “право” й відмовитися від послуг адвоката. У певних випадках (якщо не більшості з них) підсудний розумів безглуздість залучення адвоката, за чиї послуги мала платити родина з небагатого сімейного бюджету. Так, на найвідомішому з політичних процесів кінця 1930-х рр. – “У справі антирадянського право-троцькістського блоку”, який проходив у Москві 2–12 березня 1938 р., усі підсудні, за винятком лікарів – Лева Левіна, Дмитра Плетньова та Ігната Казакова (на двох останніх був один захисник – Н. В. Коммодов) – ще перед початком процесу відмовилися від послуг адвоката. За 11 днів процесу слово було надане лише двом адвокатам – Н. Д. Брауде та Н. В. Коммодову (засідання 11 березня). Обидва повністю визнавали усі пункти обвинувачення і лише просили про співчуття до окремих “злочинців”. На відміну від жертв політичних репресій сталінської доби, обвинувачені на процесах дисидентів 1960-х–1980-х рр. могли розраховувати на адвокатську допомогу. Однак, коло адвокатів, допущених радянською владою до політичних процесів, було доволі вузьким. Більшість з них – з різних міркувань – з цією владою співпрацювали у той чи інший спосіб. Разом з тим окремі адвокати пізньої радянської доби з честю виконували непросте (а часто й небезпечне для власної адвокатської кар’єри) завдання захисту жертв комуністичних політичних репресій. В статті розглянуто адвокатську джіяльність С. В. Каллістратової, Д. І. Камінської, Ю. Б. Поздєєва, В. Б. Ромма та Н. А. Монахова. Діяльність адвокатів-правозахисників спеціально обговорювалася вищим політичним керівництвом Союзу РСР. 10 липня 1970 р. тогочасний голова КДБ (в майбутньому керівник держави) Ю. В. Андропов звернувся до ЦК КПРС із “закритим” листом про “неправильну поведінку” на судових процесах окремих адвокатів, передусім Д. І. Камінської та С. В. Каллістратової. Серед українських адвокатів, які виступали захисниками політичних обвинувачуваних на процесах 1960-х–1980-х рр., доброго слова у нині живих (колишніх) дисидентів та їх родичів заслуговує хіба що Сергій Макарович Мартиш із Дарницької колегії адвокатів.Item Нормативно-правові передумови реформування гмінного устрою в Галичині у 20–30-х рр. ХХ століття(Видавництво Львівської політехніки, 2021-01-10) Захарчин, Наталія; Zakharchyn, Nataliia; Національний лісотехнічний університет України; Ukrainian National Forestry UniversityРозбудова відновленої у 1918 р. Польської держави вимагала нових концептуальних поглядів та дій у політико-правовій сфері. Відповідно, міжвоєнна (1918–1939 рр.) Польща потребувала уніфікації територіально-адміністративних одиниць та пов’язаних із ними органів влади до однієї сталої складової. Перш за все, такої уніфікації потребував гмінний устрій, який в польській державі до початку 30-х рр. ХХ століття вирізнявся неоднорідністю. Реформа, здійснена у 1933 р., запроваджувала одну, єдину, так звану, “колективну” гміну (gmina zborowa) для усіх регіонів Другої Речі Посполитої. Такого типу гміни не існувало в Галичині. Тут, з часів австро-угорського панування існувала так звана “одиночна” гміна, відмінна від запропонованої концепції уніфікації. У зв’язку із цим, метою статті є аналіз основ нормативно-правового регулювання функціонування гміни в Галичині в кінці ХІХ – 20-хх р. ХХ століття та, відповідно, правових передумов реформування гмінного устрою в Галичині у контексті територіальноадміністративних реформ Другої Речі Посполитої. Методологія дослідження базується на принципах об’єктивності та історизму. Також в роботі використано історичний, емпірико-теоретичний та загальнонаукові методи дослідження. Основні одержані висновки. Нормативно-правові передумови реформування гмінного устрою в Галичині диктувалися законодавством, запровадженим ще за часів Австро-Угорської монархії. Певні поверхневі законодавчі новації, які не вносили кардинальних змін у функціонування гміни, були внесені практично водночас з проголошенням незалежності Польщі (1918 р.). Польські законодавці шукали шляхи уніфікації адміністративного устрою засобом запровадження єдиної “колективної” гміни на усій території Другої Речі Посполитої. Основоположним законодавчим документом щодо реформуванні сільської гміни Польщі став Закон “Про часткову зміну устрою територіального самоврядування” 1933 р.