Адвокатологія як науково-теоретична основа розвитку адвокатського самоврядування

Abstract

У контексті адаптації національного законодавства до міжнародних норм права адвокатура виконує роль своєрідного індикатора істинності практичної реалізації законодавчих ініціатив. Появу нового терміна щодо визначення напряму наукових досліджень з проблематики адвокатури слід сприймати похвально, оскільки відтоді дефініції “адвокатологія” та “адвокатська діяльність” аналізуються як еквівалентні, тотожні. Дискусійне тлумачення термінології адвокатології як у наукових розвідках, так і законодавцем актуалізує нагальність конструктивного аналізу усієї інформативної бази стосовно адвокатури, її інституалізації, окреслення та закріплення на рівні законодавства понятійного апарату. Загалом, на наше переконання, адвокатологія як теорія має ґрунтуватися, щонайменше, на трьох взаємопов’язаних елементах: теоретичних концепціях, нормах законодавства та практиці їх застосування.

In the context of the adaptation of national legislation to international law, the law office acts as a pivotal indicator of the truthfulness of the practical implementation of legislative initiatives. The emergence of a new term for determining the direction of scientific research on the issues of the advocacy should be taken comfortably, since since then the definitions of “advocatology” and “advocacy” are analyzed as equivalent, identical. Discussion discussion of the terminology of advocatology both in scientific researches and the legislator actualizes the urgency of constructive analysis of the entire informative base in relation to the advocacy, its institutionalization, definition and consolidation at the level of legislation of the conceptual apparatus. In general, according to our conviction, law-practice as a theory should be based, at least, on three interrelated elements: theoretical concepts, norms of legislation and practice of their application.

В контексте адаптации национального законодательства с международными нормами права адвокатура выполняет роль своеобразного індикатора истинности практической реализации законодательных инициатив. Появление нового срока по определению направления научных исследований по проблематике адвокатуры следует воспринимать похвально, поскольку с тех пор дефиниции “адвокатология” и “адво- катская деятельность” анализируются как эквивалентные, тождественны. Дискуссионное толкование терминологии адвокатологии как в научных исследованиях, так и законодателем актуализирует насущность конструктивного анализа всей информативной базы адвокатуры, ее институализации, определения и закрепления на уровне законо- дательства понятийного аппарата. В целом, по нашому убеждению, адвокатология как теория должна основываться, как минимум, на трех взаимосвязанных элементах: теоретических концепциях, нормах законодательства и практикеих применения.