Юридичні науки. – 2021. – № 2 (30)

Permanent URI for this collection

Вісник Національного університету “Львівська політехніка”

У збірнику наукових праць серії “Юридичні науки” викладено результати наукових досліджень актуальних проблем з різних напрямів юридичної науки, розроблено наукові концепції щодо вдосконалення вітчизняного та зарубіжного законодавства. До нього увійшли аналітичні статті та фахові коментарі вчених Навчально-наукового інституту права, психології та інноваційної освіти Національного університету “Львівська політехніка”, вітчизняних і зарубіжних науковців, експертні оцінки та рецензії провідних фахівців у галузі права. На авторів опублікованих матеріалів покладено повну відповідальність за підбір, точність наведених фактів, цитат, економіко-статистичних даних, відповідної галузевої термінології, власних імен та інших відомостей.

Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: Юридичні науки : збірник наукових праць / Міністерство освіти і науки України, Національний університет “Львівська політехніка”; голова Редакційно-видавничої ради Н. І. Чухрай. – Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2021. – № 2 (30) – 234 с. : іл.

Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: Юридичні науки

Зміст


1
8
26
36
43
51
55
62
68
73
79
85
91
97
103
108
116
121
129
135
143
152
159
167
178
184
193
197
207
216
220
225

Content


1
8
26
36
43
51
55
62
68
73
79
85
91
97
103
108
116
121
129
135
143
152
159
167
178
184
193
197
207
216
220
225

Browse

Recent Submissions

Now showing 1 - 20 of 32
  • Item
    Основні підходи до розуміння поняття “національна безпека”
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Мельниченко, Богдана; Фігель, Наталія; Melnychenko, Bogdana; Fihel, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Проаналізовано різні підходи до розуміння поняття “національна безпека”. Виявлено, що поняття “національна безпека” має велику кількість вимірів та аспектів, відмінність між якими полягає, зокрема, і у відповідних позиціях, з яких розглядається це питання. Встановлено, що у концентрованому вигляді концепція безпеки являє собою систему офіційно прийнятих принципових поглядів держави і суспільства на цінності та інтереси, на способи і механізми захисту від потенційних та реальних загроз. З’ясовано, що у більшості наукових праць “національну безпеку” визначають як захищеність (стан захищеності) життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, а під інтересами розуміють, як правило, сукупність потреб (без відповідних здібностей) того чи іншого суб’єкта безпеки (особистості, суспільства, держави тощо). Акцентовано, що важливим для розуміння сутності національної безпеки є визначення суб’єктів і об’єктів національної безпеки. Зазначено, що основним суб’єктом національної безпеки є держава, яка виконує свої функції у сфері національної безпеки через органи законодавчої, виконавчої та судової влади, недержавні організації та громадян. Головними об’єктами національної безпеки є громадяни (їхні права і свободи), суспільство (його духовні та матеріальні цінності), держава (її конституційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність). Зроблено висновок про те, що національна безпека – це багаторівневе й багатокомпонентне явище, що відображає стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від реальних та потенційних загроз. Вона тісно пов’язана з усіма аспектами життя людини, суспільства і держави та є складовою їх існування і розвитку.
  • Item
    Соціологічно-правове дослідження: загальнотеоретична характеристика
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Колич, Ольга; Kolych, Olha; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Проаналізовано поняття соціологічно-правового дослідження як системи послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про право як соціальне явище та процес його функціонування у суспільстві. Соціологічно-правові дослідження надають суспільству комплекс інформації стосовно цілого спектра питань функціонування права, його соціальної ефективності та проблемних аспектів соціального управління. У статті розкрито роль та значення соціологічно-правових досліджень. Побудова демократичного суспільства потребує посилення значущості соціологічних факторів у сфері державо- та правотворення, зокрема правосуддя та правозастосування. Потреба у виробленні та реалізації ефективної соціальної політики та стратегії соціального управління зумовлює необхідність удосконалення підходів до теоретичного аналізу соціально-правових досліджень та їх інструментарію. Виділено такі функції соціологічно-правових досліджень: методологічна, яка пов’язана із забезпеченням реалізації міждисциплінарних зв’язків соціології з іншими гуманітарними науками; пізнавальна, тобто здобуття нових знань про розвиток та функціонування суспільства загалом; практична, яка полягає у розробленні системи практичних заходів з метою подальшого вдосконалення соціальної реальності та вироблення ефективних заходів соціального контролю за суспільними процесами; інформаційна, тобто отримання різних видів соціальної інформації стосовно стану та тенденцій розвитку суспільних процесів та явищ; управлінська, яка забезпечує оптимізацію соціального управління на всіх рівнях. Проаналізовано поняття “соціологічна інформація” та розкрито вимоги до неї, серед яких об’єктивність, істинність, науковість, достовірність, повнота, обґрунтованість, точність, компетентність, системність, корисність, оперативність, економічність, ясність, лаконічність тощо. Охарактеризовано елементи, які є спільними як для соціологічно-правових досліджень, так і для соціологічних досліджень загалом, зокрема об’єкт, суб’єкт, предмет, мета, завдання та результати дослідження. Виділено та проаналізовано етапи соціологічно-правових досліджень: розроблення програми дослідження, збирання емпіричних даних, оброблення інформації, аналіз та узагальнення отриманої інформації.
  • Item
    Роль джерел права України в контексті інтеграційних процесів
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Корнелюк, Юлія; Korneliuk, Yuliia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Проаналізовано інтеграційні процеси та роль джерел права. У країнах Східної Європи простежується схильність до трактування права як позитивного закону, зміст якого зумовлений не стільки природними приписами, скільки потребами суспільства, які краще знає держава, що втілює їх у законодавчих актах; відсутність теоретично обґрунтованої та визнаної офіційно концепції наступництва права в межах однієї держави або цивілізації. Унаслідок цього таке явище, як рецепція права, відбувається у латентних формах, є обмеженим і непослідовним. Стійкі позиції прихильників природного права у країнах Європи характеризувались тим, що позитивний закон західноєвропейські юристи сприймали як важливу, але лише складову частину того, що називається правом. Вивчення права здійснювалось у тісному взаємозв’язку з нормами моралі. Судова діяльність була орієнтована на положення права, а не на власний розсуд під час винесення рішень у справі. Для країн романо-германської правової системи характерне спрямування до створення абстрактних правових норм, до охоплення всієї сфери права досконало структурованою системою, до розроблення методів для побудови юридичних конструкцій. Акцентуючи на зближенні джерел романо-германського й англосаксонського права взагалі та на їх гармонізації зокрема, вчені вказують на те, що цей процес здійснюється не сам по собі, а під впливом процесів економічної, соціальної та іншої інтеграції, яка прямо впливає не лише на розвиток національних правових систем і правових сімей, а й на еволюцію відповідних джерел права. Визначення меж інтеграції систем джерел права різних правових сімей залежить від низки об’єктивних обставин (мети, можливих засобів тощо), відповідно до яких можуть використовуватись різні методи: адаптації, гармонізації, уніфікації, імплементації, апроксимації тощо. Тому на початку ХХІ ст. однією з актуальних проблем є вплив глобалізаційних процесів на розвиток правотворення. Світ на порозі створення нової моделі права – світової глобальної правової системи, на підставі зближення і досягнення одноманітності внутрішньодержавних та міжнародних систем на основі єдиних норм, стандартів, юридичних принципів.
  • Item
    Наукові підходи до розуміння медичного права як окремої нової галузі
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Білик, Павло; Bilyk, Pavlo; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Проаналізовано наукові погляди на галузеву самостійність медичного права та зроблено авторські висновки. Вважаємо, що правовідносини, які входять до предмета медичного права, доцільно виокремити у дві групи. Перша група представлена тими відносинами, що виникають під час здійснення медичної діяльності задля надання медичної допомоги, тобто це відносини між лікарем і пацієнтом під час здійснення першим діагностичних, лікувальних й профілактичних заходів. На наше переконання, вони є основою відносин у сфері медицини. До другої групи відносин належать відносини, пов’язані із наданням медичної допомоги, зокрема, у сфері внутрішньої організації надання медичних послуг, обов’язкового медичного страхування, зі здійснення контролю та нагляду у сфері охорони здоров’я, ліцензування та акредитації медичних організацій тощо. Пропонуємо такі відносини назвати організаційно-правовими у сфері медицини, позаяк вони є основою виникнення відносин під час реалізації медичної діяльності щодо надання медичної допомоги та забезпечують її якісне надання. Доведено, що медичне право є самостійною комплексною галуззю права, що сформувалася на межі профілюючих галузей права (якими, на нашу думку, є цивільне, адміністративне право, право соціального забезпечення), предметом якої є суспільні відносини, які постають у процесі реалізації медичної діяльності щодо надання медичної допомоги, та організаційно-правові відносини у сфері медицини. В основу їх правового регулювання покладено комбінований (імперативно-диспозитивний метод). Отже, усвідомлення самостійної галузевої належності медичного права сприятиме його подальшому розвитку, вдосконаленню правового регулювання окремих галузевих інститутів, запровадженню нових механізмів охорони та захисту прав та інтересів суб’єктів у сфері охорони здоров’я.
  • Item
    Глобальні виклики у сфері вікової дискримінації
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Жаровська, Ірина; Грень, Наталія; Zharovska, Iryna; Gren, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Львівський окружний адміністративний суд; Lviv Polytechnic National University; Lviv District Administrative Court
    Розглянуто проблеми дискримінації за ознакою віку. Авторська концепція полягає у тому, що глобальні виклики збільшують ризики дискримінації. Глобалізація торкається всіх сфер суспільного життя. Права та свободи людини є ціннісними характеристиками для людини та суспільства, тому вагомим є аналіз сутності та проявів дискримінації у глобалізованому просторі. Виокремлено глобальні проблеми, які прямо впливають на сучасну політику держави у сфері дискримінації. До них зараховано: по-перше, зміни у системі державного управління, оскільки саме вона є тим ресурсом, що безпосередньо формує та реалізує національну правову політику; по-друге, глобальну проблему старіння, що призводить до збільшення кількості осіб старшої вікової групи. Кількість осіб літнього віку зростає, тому соціально-фінансовий тягар на національні бюджети також збільшується, сфера медицини зазнає додаткового навантаження, суспільна інфраструктура, комунікаційне інклюзивне середовище потребують належного облаштування. Такі проблеми можуть спричиняти неналежну реалізацію антидискримінаційної політики. По-третє, диспропорція між віковими та гендерними факторами. Міжнародне співтовариство запровадило коефіцієнт залежності від старості (OADR) як кількість утриманців похилого віку (осіб у віці 65 років і старше) на 100 осіб працездатного віку (від 20 до 64 років). Цей показник ґрунтується на економічній залежності, пов’язаній зі зростаюнням частки населення старшого віку. OADR один із найчастіше використовуваних показників для моніторингу змін у віковій структурі популяцій. Прогнозують, що він зросте вдвічі за найближчі тридцять років. Знову ж таки залежність осіб літнього віку може бути суттєвою сферою для поширення дискримінації. Жінки, як правило, живуть довше, ніж чоловіки, на глобальному рівні у 2015–2020 рр. тривалість життя жінок більша на на 4,8 року. Така гендерна диспропорція впливає не тільки на гендерну дискримінацію, але й на вікову, оскільки саме множинна дискримінація, тобто не за однією, а за багатьма ознаками, дуже поширена на сучасному етапі правової реальності.
  • Item
    До проблеми адаптації українського соціального законодавства до законодавства Європейського Союзу: теоретико-правовий дискурс
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Гарасимів, Тарас; Harasymiv, Taras; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Розкрито теоретико-правовий дискурс адаптації українського соціального законодавства до законодавства Європейського Союзу. Сутність адаптації українського соціального законодавства до законодавства Європейського Союзу полягає в тому, що: по-перше, Україна як незалежна суверенна держава зобов’язалася вжити всі необхідні заходи для того, щоб поступово привести українське законодавство у відповідність до законодавства Європейського Співтовариства; по-друге, Україна, згідно із Конституцією, є соціальною державою, втім, все ще не стала такою у практичній площині, тому українське соціальне законодавство потребує системного вдосконалення; по-третє, право Європейського Союзу – “acquis communautaire” є загальнообов’язковим для всіх держав-членів, тому узгодження національних законодавств із його положеннями є однією із основних вимог до потенційних членів Європейського Союзу; по-четверте, Україна регулярно здійснює вдосконалення соціального законодавства, зокрема й під впливом європейських принципів й стандартів; по-п’яте, окрім визначених положень, адаптація українського соціального законодавства до законодавства Європейського Союзу, передусім, передбачає забезпечення його неухильного дотримання. Отже, сукупність означених положень й становить сутність адаптації українського соціального законодавства до законодавства Європейського Союзу. Нехтування Україною будь-якого з них фактично унеможливлює розвиток євроінтеграційного курсу держави. Дослідження цього показує, що адаптація українського соціального законодавства до законодавства Європейського Союзу є довготривалим та багатоетапним процесом. Необхідність в її надтерміновій реалізації зумовлена як недосконалістю чинного українського законодавства, так і зобов’язаннями, які взяла Україна. Водночас ігнорування адаптації матиме доволі негативні наслідки, позаяк без цього процесу вступ України до Європейського Союзу є неможливим.
  • Item
    Перспективні напрями розвитку віктимологічної компоненти у системі запобігання злочинності в Україні
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Якимова, Світлана; Коміссарчук, Юлія; Yakymova, Svitlana; Komissarchuk, Julia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Розвинено комплексний підхід до тлумачення системи запобігання злочинності. В сучасних умовах її невід’ємною складовою має стати віктимологічне запобігання кримінальним правопорушенням у реальних умовах місця та часу. Наведено аргументацію щодо пріоритетності розвитку віктимологічної компоненти запобігання злочинності. Це, зокрема, можливість досягти зниження рівня злочинності без залучення істотних матеріальних ресурсів, спираючись на природне прагнення людини до самозбереження та самозахисту. Досліджено особливості віктимологічних заходів запобігання злочинності як окремого виду найгуманніших юридичних практик протидії злочинності. Зважаючи на українські реалії сьогодення, проаналізовано найкращі зразки європейського досвіду. Систематизовано основні ознаки сучасного стану розвитку віктимологічної компоненти запобігання злочинності в Україні. Це зокрема: поступальний розвиток вітчизняної нормативно-правової бази у напрямі захисту прав потерпілих і жертв кримінальних правопорушень; формування окремої ланки державних спеціальних суб’єктів забезпечення захисту потерпілих; інституційна розбудова мережі громадських організацій віктимологічного спрямування; розроблення адресних заходів захисту прав та інтересів окремих категорій осіб (дітей; жінок; викривачів корупційних проявів; жертв насильницьких зникнень і членів їхніх сімей тощо). Узагальнено, що такі тенденції розвитку віктимологічної компоненти в Україні узгоджуються із європейськими та міжнародними стандартами захисту жертв кримінальних правопорушень. Обґрунтовано доцільність подальшого розвитку віктимологічної компоненти у системі протидії злочинності у таких напрямах: формування вітимологічної політики, розвиток спеціальних методик впливу на віктимогенні фактори та жертви кримінальних правопорушень; залучення громадських та державних інституцій до оцінювання й моніторингу стану віктимологіної ситуації в державі, окремих її території чи груп населення; удосконалення наукових засад програмування заходів віктимологічного запобігання злочинності. Розвинено змістове наповнення ефективної для України віктимологічної політики, яка має відповідати суспільним запитам сьогодення. Зокрема, правова віктимологічна політика повинна охоплювати законодавчу сферу, правозастосування, ідеологічну складову, що спрямована на зниження рівня віктимності у суспільстві; забезпечення компенсаторних гарантій жертвам реалізованих правопорушень тощо
  • Item
    Поняття та види обвинувачення в доктрині кримінального процесу
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Сорока, Світлана; Soroka, Svitlana; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Розглянуто поняття і види обвинувачення у доктрині кримінального процесу. На початкових етапах становлення кримінального процесу переважали саме приватні засади. За радянських часів у кримінальному процесі розширилися засади публічності, що відповідно сприяло звуженню приватних начал. Після проголошення України незалежною державою відбулося переорієнтування на позицію пріоритетності інтересів людини, що дало поштовх до розширення приватних начал. Досліджуючи поняття “обвинувачення”, науковці розглядають його в двох значеннях – матеріальному та процесуальному. Одні автори розкривають поняття обвинувачення як процесуальну діяльність уповноважених осіб, тобто підкреслюють його процесуальне значення. Інші під обвинуваченням розуміють твердження, а саме формулювання (опис) ознак вчиненого кримінального правопорушення, що пред’являється особі у встановленому КПК порядку, тобто з дотриманням процесуальної процедури. Проте, хоча ці поняття обвинувачення мають різне смислове значення, проте вони нерозривно пов’язані між собою, оскільки обвинувачення – це категорія, яка має процесуальну форму. Тому запропоновано під обвинуваченням розуміти діяльність уповноважених суб’єктів кримінального процесу щодо викриття осіб, винних у вчиненні кримінальних правопорушень, у ході якої формується твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством. Зроблено висновок, що поняття “обвинувачення” – це змінювана категорія, і змінюється вона залежно від розвитку суспільства, для якого характерні публічні й приватні ознаки. Обвинувачення охоплює увесь комплекс процедур, які передбачені законодавством для розгляду справи стосовно винної особи та винесення остаточного рішення. Виділено і розкрито таки види обвинувачення: публічне(державне), приватне, приватно-публічне, публічноприватне.
  • Item
    Систематичне знущання як обставина, що може обумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Слотвінська, Наталія; Slotvinska, Nataliia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Проаналізовано системне знущання як обставина, що може спричинити виникнення стану сильного душевного хвилювання. Встановлено, що в ст. 116 КК України вказано обставину, яка може обумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання, яку не наведено в ст. 95 КК 1960 р., – систематичне знущання. Щоправда, законодавець не роз’яснює, що саме треба розуміти під систематичним знущанням. Не робить цього і Пленум Верховного Суду України. Не зрозуміло, з яких причин, але в ст. 123 КК України перелік обставин, які можуть спричинити виникнення стану сильного душевного хвилювання, не було доповнено цією обставиною, що треба розглядати як прогалину в законодавстві. Доведено, що виокремлення досліджуваної обставини є позитивною тенденцією з огляду на те, що законодавець цим розширює коло обставин, які можуть зумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання, а це свідчить про те, що більше уваги приділяється суб’єктивним аспектам виникнення такого стану. Це, своєю чергою, зумовило пом’якшення кримінальної відповідальності на рівні її диференціації в тих випадках, коли умисне вбивство було вчинене в стані сильного душевного хвилювання, спричиненого систематичним знущанням. Адже раніше в таких випадках, коли систематичне знущання не могло бути віднесене до протизаконного насильства чи тяжкої образи, умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання підлягало кваліфікації за статтею, яка передбачає основний склад умисного вбивства.
  • Item
    “Державно-правова традиція” і “(українська) національна державно-правова традиція”: до питання про змістове значення понять
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Терлюк, Іван; Terlyuk, Ivan; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Актуальність зазначеної у заголовку проблеми зумовлена потребою осмислення особливостей постання і розвитку держави в Україні, зокрема, сприяє утвердженню історичної легітимізації української національної державності та усвідомленню фундаментальних підвалин розвитку різних державно-правових інститутів. До того ж розуміння глибинного змісту та значення національної традиції у сучасному процесі українського державотворення й розбудови громадянського суспільства допоможуть краще зорієнтуватися у суспільно-політичній ситуації сьогодення. Звідси мета статті, методологічну основу якої становить діалектичний метод пізнання суспільно-політичних та правових явищ та процесів, полягає у з’ясуванні змістового значення поняття традиції взагалі, й державно-правової традиції зокрема; визначенні сутнісних засад української національної державно-правової традиції. На нашу думку, традиція як невід’ємний атрибут суспільного життя є основаним на цінностях соціокультурним феноменом, що забезпечує закріплення і збереження соціально значущого досвіду та історико-генетичну спадкоємність більшості культурних і соціальних процесів у суспільстві. Підкреслено також розуміння традиції як національного феномену. Акцентовано на тому, що державно-правові традиції як соціокультурне явище здебільшого віддзеркалюються у ментально-правовій та суспільнополітичній сферах життєдіяльності суспільства і виявляються у (порівняно) однаковому розумінні змісту політичних та правових цінностей тощо. Обґрунтовано тезу про те, що національна державно-правова традиція – та, що відповідає особливостям націоґенезу конкретного народу й виявляє себе в перебігу його державотворення в сукупності основних якостей культурно-історичної, соціальної й інтелектуальної традицій. Наголошено на тому, що процес українського націоґенезу, а отже, започаткування української національної державно-правової традиції, припадає на останню третину XVI – першу половину XVII ст., і пов’язаний передовсім із козацтвом
  • Item
    Процесуальний статус захисника у кримінальному провадженні
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Сибірна, Рома; Гап’як, Сергій; Sybirna, Roma; Hapiak, Sergey; Національний університет “Львівська політехніка”; Львівський національний університет імені Івана Франка; Lviv Polytechnic National University; Ivan Franko National University of Lviv
    За умов реформування кримінального процесуального законодавства України статус захисника набуває якісно нових, позитивних рис. Процес реформування кримінального судочинства зумовлює необхідність дослідження важливих питань гарантій прав і свобод особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, зокрема участі у ньому захисника. Важливими питаннями для розгляду залишаються участь захисника у кримінальному процесі як одного із найважливіших учасників кримінального провадження, дослідження проблем, пов’язаних із реалізацією законних прав та інтересів людини і громадянина. Сьогодні одним із аспектів цієї проблеми залишається невизначеність процесуальних прав, реалізацію яких здійснюють безпосередньо підозрюваний, обвинувачений; її не можна доручити захиснику. Визначення і чітке закріплення в КПК України відповідних прав і обов’язків захисника стане запорукою забезпечення ним ефективного захисту прав, свобод та законних інтересів особи, оскільки недосконалі положення законодавства нині унеможливлюють реалізацію прав захисника щодо збирання доказів у повному обсязі. Задекларовані питання актуальні та своєчасні, оскільки правовий статус адвоката та захисника – це хоч і дещо суміжні, однак нерівнозначні поняття як за обсягом, так і за джерелом нормативно-правового регулювання. Згідно із положеннями КПК України, реалізація прав захисника відбувається виключно на основі КПК України, а діяльність адвоката як професійна діяльність особи унормована Законом України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, що зумовлює невизначеність процесуального статусу захисника-адвоката. Встановлено, що у положеннях ст. 46 КПК України доречно навести загальні положення щодо участі захисника у кримінальному провадженні, де серед іншого передбачити, що одна особа може мати декілька захисників, кожний з яких може з’являтися під час кримінального провадження і брати у ньому участь незалежно від іншого. Ст. 47 КПК України слід іменувати як “Права та обов’язки захисника”, закріпивши у ній відповідні права та обов’язки захисника, випадки відмови від виконання ним своїх обов’язків, а також те, що йому заборонено робити під час реалізації функції захисту. Однак під час формулювання положення наведених статей недоречно імплементувати усі норми ст. 20 “Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, оскільки окремі з них збігаються із положеннями КПК України і додаткового закріплення не потребують. Введення до новосформованих статей КПК України деяких норм цього закону недоцільне, оскільки вони фактично суперечать КПК України, що ускладнить захисникові реалізацію своїх прав та обов’язків у кримінальному провадженні. Зокрема, не варто в КПК України вказувати на “адвокатський” запит, оскільки положення цього кодексу регулюють відносини між учасниками кримінального провадження без ознак професійного спрямування, що, фактично, унеможливлює використання терміна “адвокатський запит”.
  • Item
    Особливості застосування окремих негласних слідчих (розшукових) дій для встановлення обставин події кібердиверсії
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Пелещак, Олег; Peleshchak, Oleh; Львівський державний університет внутрішніх справ; Lviv State University of Internal Affairs
    В дослідженні обґрунтовується, що встановлення об’єктивних обставин диверсії, яка готується або вчинена із використанням електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, неможливе без застосовування негласних слідчих (розшукових) дій. Розглянуто особливості застосування окремих негласних слідчих (розшукових) дій, таких як аудіо-, відеоконтроль особи, аудіо-, відеоконтроль місця, спостереження за особою, річчю або місцем, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, зняття інформації з електронних інформаційних систем, обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (шляхом таємного проникнення), установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу, виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Встановлено. що залежно від слідчої ситуації необхідно вибирати та організовувати найдоцільніші НСРД, які за змістом теоретично здатні вирішити першочергові тактичні завдання кримінального провадження. Організація саме комплексного застосування НСРД є одним із організаційно-тактичних завдань слідчого, за вирішення якого останній повинен відповідати персонально, оскільки воно безпосередньо впливає на ефективність встановлення всіх обставин кібердиверсії, способи приховання стадій кримінального правопорушення, невідомих співучасників, ролі кожного з них, зв’язків зі спецслужбами інших країни.
  • Item
    Реалізація принципу справедливості при призначенні покарання неповнолітнім
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Проаналізовано принцип справедливості під час призначення покарання неповнолітнім. Встановлено, що законодавець передбачив значне пом’якшення правових наслідків вчинення кримінальних правопорушень особами, які не досягли вісімнадцятирічного віку. Це стосується і призначення покарання, особливості якого в КК України висвітлено в окремому розділі. Зумовлено це тим, що неповнолітнім притаманні відсутність життєвого досвіду, нестійкість психічних процесів (мислення, пам’яті, уяви, уваги, сприймання тощо), а також інші ознаки, що відрізняють неповнолітнього від дорослої людини. Тому несправедливо зрівнювати неповнолітнього і повнолітню особу під час призначення їм покарання за вчинене кримінальне правопорушення. Доведено, що нормативні вимоги призначення покарання неповнолітнім мають певні особливості, порівняно з вимогами до призначення покарання дорослим особам. Проте це не порушує принципів призначення покарання, зокрема принципу справедливості, а тільки підсилює його та конкретизує стосовно певної категорії осіб – неповнолітніх, із урахуванням їхніх вікових та психологічних особливостей. Коли йдеться про неповнолітнього правопорушника, тільки на основі дослідження усіх обставин вчиненого діяння та всебічного врахування особливостей його особи можна забезпечити призначення справедливого покарання.
  • Item
    Сутність тактичного прийому в криміналістиці
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Гузела, Назарій; Гузела, Михайло; Huzela, Nazarii; Huzela, Mykhailo; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Досліджено проблему сутності тактичних прийомів у криміналістиці. Тактичний прийом, який є основним елементом криміналістичної тактики, – це науково розроблена і практично апробована поведінка (дія) або ж комплекс дій слідчого, а також інших суб’єктів досудового та судового провадження, з метою створення найкращих умов для виявлення, збирання, дослідження, перевірки й оцінювання доказової інформації в процесі кримінального провадження. Висвітлено позиції вчених-криміналістів стосовно поняття тактичного прийому як складової криміналістичної тактики. Зокрема, на підставі аналізу багатьох наукових позицій наведено дефініцію тактичного прийому, а також основні ознаки, що його характеризують. Висловлена позиція, що хоча тактичні прийоми є складовою частиною слідчої чи процесуальної дії, тією її найпростішою елементарною і найдоцільнішою у конкретній слідчій ситуації дією у межах проведення слідчої чи процесуальної дії, однак їх не можна ототожнювати зі слідчими (розшуковими) діями. Тактичний прийом охоплює, насамперед: дії, які відповідно до вимог кримінального процесуального закону, а також норм етики та моралі безпосередньо спрямовані на виявлення добросовісності чи недобросовісності учасників кримінального провадження (зокрема, підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка); дії, які спрямовані на усунення негативних обставин на шляху вирішення завдань кримінального провадження через негативну позицію певних учасників процесу чи через недобросовісне виконання ними їхніх процесуальних обов’язків; дії, які спрямовані на розкриття можливостей тих суб’єктів кримінального процесу, які потенційно наділені певною доказовою інформацією, однак існують певні суб’єктивні перешкоди для надання цієї інформації під час проведення тієї чи іншої слідчої (розшукової) дії тощо. Вказано на необхідність розширення можливостей використання тактичних прийомів у судових стадіях кримінального провадження відповідними суб’єктами кримінального провадження.
  • Item
    Типові слідчі ситуації при розслідуванні терористичних актів із використанням вибухових пристроїв
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Коваль, Марія; Коваль, Ігор; Koval, Maria; Koval, Igor; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У сучасний період розвитку цивілізації поряд із проблемами глобальними – війни та миру, екології, народонаселення, продовольчої, енергетичної, що вважаються “традиційними”, загострилася проблема тероризму. Це не дивно, оскільки в останні роки кількість жертв від терористичних актів надзвичайно велика. Саме тероризм становить суспільну небезпеку як для конкретної держави, так і для людства загалом. У сучасних умовах тероризм постійно еволюціонує, набуває нових форм і методів. Саме тому цілком закономірно, що залишається ціла низка питань, пов’язаних із його подальшим поширенням, сутністю та перспективами боротьби з ним. Для вирішення вказаних проблем у науці криміналістиці сформульовано низку підходів, які доцільно використовувати під час досудового розслідування. Тероризм охоплює не тільки політичну чи економічну площину суспільного життя, він торкається, насамперед, моральних та етичних вимог людства. Тому на початковому етапі розслідування терористичних актів особливу увагу необхідно приділити типовим слідчим ситуаціям, що виникають під час розслідування терористичних актів із використанням вибухових пристроїв. У статті розглянуто типові слідчі ситуації під час розслідування терористичних актів із використанням вибухових пристроїв, а саме: 1) надійшла інформація про виявлення вибухового пристрою; 2) надійшла інформація про затримання особи, яка мала при собі вибуховий пристрій; 3) надійшла інформація про вчинення вибуху і: а) особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, невідома; б) є достовірна інформація про особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, але вона не затримана; в) є неповні дані про особу, яка вчинила кримінальне правопорушення; г) особа, підозрювана у вчиненні кримінального правопорушення, затримана на місці кримінального правопорушення або після його вчинення.
  • Item
    Примус у процесі обов’язкового призначення судових експертиз в кримінальних провадженнях у контексті захисту прав людини
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Гузела, Михайло; Huzela, Mykhailo; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Розглянуто проблемні питання застосування примусу під час обов’язкового призначення судових експертиз у кримінальних провадженнях в контексті захисту прав людини. Судова експертиза є одним із засобів забезпечення діяльності правоохоронних органів та судів з метою отримання доказової інформації. Ці органи наділені певними владними повноваженнями з боку держави щодо можливості обмеження прав і свобод громадян у випадках, встановлених кримінальним процесуальним законом. Кінцевою метою правосуддя загалом є утвердження і забезпечення прав та свобод людини як реалізація головного обов’язку держави. Обмеження прав і свобод особи та примус – це, безумовно, зло, що суперечить інтересам людини, проте у певних випадках без таких обмежень і примусу обійтися не можна. Проблема співвідношення обов’язковості й примусу в кримінальному судочинстві найчіткіше проявляється у судовій експертизі особи. Питання обов’язковості проведення експертиз, об’єктами дослідження яких можуть бути живі люди, тісно пов’язано з отриманням згоди від особи на проведення експертизи. Процесуально доцільним і правомірним є проведення експертизи без згоди потерпілого або свідка в тому випадку, якщо обов’язковість такої експертизи встановлена законом, а висновки її впливають на правильність прийняття рішення у справі. Призначаючи експертизи, об’єктами дослідження яких є живі особи, першочергову увагу треба приділяти дотриманню розроблених і затверджених правових положень, що забезпечують обґрунтованість вторгнення у сферу особистих прав, свобод та інтересів громадян. Такі норми повинні застосовуватися лише у виключних випадках, в порядку та межах, що встановлені законом та зумовлені потребою виконання завдань кримінального судочинства.
  • Item
    Правове регулювання альтернативної енергетики в Україні
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Мелех, Любомира; Нагірняк, Олена; Melekh, Liubomira; Nagirnyak, Olena; Львівський державний університет внутрішніх справ; Lviv State University of Internal Affairs
    У статті наголошено, що настання епохи використання альтернативної енергетики – це не найближче майбутнє, а необхідність. Якщо раніше шкода, яка завдавалась щохвилини природі, була мінімальною у зв’язку з порівняно незначним використанням традиційних енергоносіїв, то сьогодні ситуація критична. За різними підрахунками вчених передових країн нашої планети, запаси традиційних джерел альтернативної енергетики вичерпаються вже через 25–70 років. Саме тому розвиток альтернативної енергетики – це основне завдання кожної передової країни. На ХХ ст. припало пікове навантаження нерозумного та недоцільного використання природних запасів нафти, вугілля, торфу, що, як наслідок, породило найглобальнішу проблему, з якою стикалось людство – тотальне забруднення планети. Вичерпання природних та звичних родовищ, знищення цілих екосистем океану та суші, винищення тваринного та рослинного світу: все це робиться тільки заради одного – збереження привілеїв використання електроенергії. Визначено, що “альтернативна енергетика” – це один із секторів енергетики, що забезпечує вироблення електричної, теплової та механічної енергії, а її отримання відбувається за допомогою використання та впровадження альтернативних (відновлюваних) джерел та новітніх розробок у цій сфері.
  • Item
    Принципи правового регулювання сімейних відносин: загальнотеоретичний аспект
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Маркович, Христина; Рудак, Олена; Markovych, Khrystyna; Rudak, Olena; Національний університету “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Основну увагу приділено аналізу окремих принципів правового регулювання сімейних відносин та проблемам їхнього застосування. Розглянуто принципи сімейного права як найузагальненішу правову категорію у вітчизняному сімейному праві. З’ясовано, що принципи права виступають основою будь-якої галузі права та правової системи загалом. Принципи регулювання сімейних відносин є основними засадами, які забезпечують оптимальне функціонування та розвиток інституту сім’ї. Підкреслено значущість принципів сімейного права в тлумаченні суперечливих законодавчих норм. Відзначено, що принципи сімейного права відображають сутність сімейних правовідносин, соціальне призначення норм права та сприяють забезпеченню одностайності судової практики. Принципи сімейного права характеризуються універсальністю, загальнообов’язковістю та слугують основою для вдосконалення сімейного законодавства. Досліджено рівень реалізації цих принципів у правозастосовній практиці та в процесі здійснення особами сімейних прав і обов’язків. Обґрунтовано роль та значення принципів у сімейно-правовій сфері. Розглянуто систему принципів сімейного права та наукові підходи щодо їх класифікації. Визначено основні засади, на яких ґрунтується нормативно-правове регулювання сімейних відносин в Україні. Проаналізовано державну політику щодо розвитку інституту сім’ї, яка активно провадиться в Україні. Згідно з Концепцією державної сімейної політики держава зобов’язана забезпечувати необхідні умови для належного розвитку сім’ї як первинного осередку суспільства. Відзначено, що принципи сімейного права мають нормативне вираження, визначають правову політику держави в забезпеченні охорони і захисту сім’ї, материнства, батьківства, дитинства та відображають соціально-економічну спрямованість суспільства. Показано, що принципи не лише впливають на формування правової свідомості учасників сімейних відносин, а й визначають напрями вдосконалення сімейного законодавства. Доведено, що ретельне закріплення принципів сімейного права у писаному праві сприяє їх практичному застосуванню
  • Item
    Порівняльний аналіз правового статусу фермерських господарств та сільськогосподарських кооперативів
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Долинська, Марія; Dolynska, Mariia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Досліджено актуальні питання розвитку аграрного права в Україні. Аграрне право регулює різноманітний комплекс аграрних правовідносин, у який вступають аграрні суб’єкти. На думку автора, в останніх змінах аграрного законодавства простежуються прогресивні тенденції розвитку українського права та українського суспільства. Досліджено найпоширеніші види суб’єктів аграрного права: фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи. Охарактеризовано основні типи фермерських господарств та особливу увагу приділено сімейним фермам. Метою дослідження є порівняльний аналіз правового статусу фермерських господарств та сільськогосподарських кооперативів як основних суб’єктів агропромислового комплексу держави. Зроблено висновок, що основними типами фермерських господарств в Україні є фермерське господарства – юридична особа та фермерське господарство без статусу юридичної особи, яке зареєстроване як фізична особа–підприємець. В Україні відбувається становлення нових видів фермерських господарств – сімейних ферм. Автор стверджує, що в Україні з 2020 р. передбачено два основні типи сільськогосподарських кооперативів: кооперативи, які ставлять мету одержання прибутку та кооперативи, які функціонують без мети одержання прибутку. Здійснено аналіз основних типів сільськогосподарських кооперативних формувань. Визначено особливості державної реєстрації фермерських господарств та сільськогосподарських кооперативів різних типів. Автор пропонує у випадку створення фермерського господарства – юридичної особи членами родини, крім статуту, укладати договір про створення такого господарства. Члени однієї сім’ї, які створили фермерське господарство у вигляді сімейної ферми на підставі реєстрації фізичної особи – підприємця є співпідприємцями вищевказаної сімейної ферми.Значущість розвитку сімейних ферм та участь їх у діяльності сільськогосподарських кооперативів полягає у тому, що вони сприятимуть не лише задоволенню особистих потреб членів родин, але й забезпеченню екологічними продуктами харчування населення держави. У перспективі фермерські господарства будуть членами не одного, а декількох сільськогосподарських кооперативів.
  • Item
    Позиція польських антикомуністичних урядів у питанні державно-територіального статусу Малопольські Всходнєй (Західної України та Західної Білорусі) в 1939–1945 рр. (аспекти геополітики та міжнародного права). Частина 1. Від т. зв. Визвольного походу 17 вересня 1939 р. до Катинської справи (квітень 1943 р.)
    (Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Макарчук, Володимир; Makarchuk, Volodymyr; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Розглянуто міжнародно-правові аргументи та безпосередню діяльність польських емігрантських урядів В. Сікорського (жовтень 1939 р. – 4 липня 1943 р.), С. Миколайчика (липень 1943 р. – листопад 1944 р.), Т. Арцишевського (1944–1947) в питанні визначення післявоєнних кордонів Польщі, зокрема відтинку з Українською РСР. Зроблено спробу оцінити ефективність їхньої діяльності. Уже восени 1939 р. сформувалися основні контури зовнішньої політики емігрантського уряду та цілісний набір міжнародно-правових аргументів, якими він оперуватиме упродовж усієї Другої світової війни і після її завершення: Pacta sunt servanda. Німецький напад на Польщу 1 вересня 1939 р. – порушення німцями польсько-німецького Договору про ненапад (січень 1934 р.), за що агресор повинен бути покараний (репарація та територіальні втрати). Польсько-радянський кордон визначено Ризьким договором 1921 р. Вторгнення 17 вересня 1939 р. було актом агресії, а відтак і порушенням радянсько-польського Договору про ненапад (25 липня 1932 р.), за що для агресора, згідно із нормами міжнародного права, передбачено покарання. Цю останню вимогу тимчасово зняли після досягнення домовленостей із Союзом РСР у липні 1941 р. Емігрантський уряд повністю ігнорував появу в міжвоєнному міжнародному праві нової реалії – визнання права націй на самовизначення. Уперше воно було задеклароване у т. зв. 14 пунктах президента США В. Вільсона (8 січня 1918 р.) і активно застосовувалося під час перекроювання європейських міждержавних кордонів Версальською конференцією. Крім того, вимоги “історичних прав” Польщі на Східну Пруссію та інші (східно)німецькі території в середині ХХ ст. виглядали відвертим анахронізмом. Тим самим емігрантський уряд Польщі відмовив українцям, білорусам і навіть Литві (уже як Литовській РСР) у визнанні їхньої державності, зводячи етнотериторіальний спір до вирішення питання про “польсько-російський кордон”. У цьому слабкість польської позиції. Слабкість радянських контраргументів – у тому, наскільки “плебісцити” в Західній Україні, Західній Білорусії (жовтень 1939 р.) і передавання Віленщини Литві відповідали тогочасним міжнародно-правовим нормам. Позиція “не тільки плаща, але й ґудзика не віддамо”, якої послідовно дотримувалися уряди В. Сікорського, С. Миколайчика та Т. Арцишевського, виглядає, на перший погляд, відірваною від реальності, а відтак і неефективною. Проте основні поступки Москви в питанні післявоєнних східних кордонів Польщі (Білосток, Перемишль, Сувалки тощо) були зроблені саме в протистоянні з “неадекватними емігрантами”. Лояльний до Кремля Польський уряд національної єдності (ПУНЄ) на переговорах із радянською стороною улітку 1945 р. на відтинку польсько-українського кордону зумів додатково “виторгувати” лише невелику ділянку в Бескидах із Галичем і Тарніцею на схід від Устрик Горних (т. зв. обмін територіями 1951 р. тут до уваги не беремо). Тож територіальні набутки Польщі (післявоєнної ПНР) і, відповідно, територіальні втрати України (післявоєнної УРСР) мусимо віднести передусім на конто польських емігрантських урядів у Лондоні.