Вісники та науково-технічні збірники, журнали
Permanent URI for this communityhttps://ena.lpnu.ua/handle/ntb/12
Browse
8 results
Search Results
Item Історія становлення кримінального законодавства щодо затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Nataliia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена історії становлення кримінального законодавства щодо затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення. В історії вітчизняного кримінального законодавства першою обставиною, що виключає злочинність діяння, був стан необхідної оборони, згадки про яку можна зустріти у “Руській Правді” (ст. 26), “Військовому Артикулі” 1715 р. (ст. 156), “Уложенні про покарання кримінальні та виправні” 1845 р. (ст. 107) тощо. У Радянському кримінальному законодавстві “Керівні засади кримінального права РРСФР” 1919 р. передбачали як таку обставину також лише необхідну оборону (ст. 15). У кримінальних кодексах УРСР 1922 та1927 рр. закріплювалися вже три обставини, що виключають суспільну небезпеку та протиправність діяння: 1) необхідна оборона, 2) крайня необхідність – у нормах Загальної частини, 3) затримання злочинця – у нормах Особливої частини КК. Щодо історії розвитку затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення, треба підкреслити, що першу згадку про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, ми можемо знайти в ст. 38 Короткої редакції “Руської правди”, де законодавчо встановлюється правило, корені якого сягають звичаю – вбити злодія на місці вчинення злочину. Ст. 40 Великої редакції Руської Правди надавала потерпілому право вбити нічного злодія, якщо останній не був зв’язаний і чинив опір. Процес феодалізації Давньоруської держави, посилення ролі князя і княжого суду внесли корективи і обмеження в досудові розправи. Так, ст. 6 Двінської статутної грамоти 1397-1398 рр. містила відповідальність за угоду між потерпілим і злочинцем, за якої потерпілому діставалася сума штрафу, належна наміснику. У більшості праць із кримінального права, присвячених затриманню злочинця, становлення цього інституту пов’язують з радянським періодом в Україні. І це цілком виправдано, бо саме на цьому етапі почалося законодавче формування норм про затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, в Україні та у всьому Радянському Союзі. В період громадянської війни, господарської розрухи, розгулу злочинності на думку правознавців, держава була змушена вдатися до таких репресивних заходів, оскільки, в першу чергу, мала на меті в максимально короткий термін навести порядок на фронті і в тилу. У такій ситуації, звичайно ж, не могло існувати чітких правових обмежень щодо заподіяння шкоди особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, під час її затримання. До 1922 року в українському кримінальному праві затримання злочинця, як обставина, що виключає злочинність діяння, характеризувалося не тільки відсутністю відповідної нормативної, а й навіть теоретичної розробки. Кримінальне законодавство радянського періоду також не передбачало спеціальної норми про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Тільки Кримінальний кодекс РРФСР 1922 р. містив ст. 145 та ст. 152, що передбачають відповідальність за вбивство і тяжкі тілесні ушкодження злочинцеві під час його затримання. В Україні новий етап у розвитку кримінально-правового інституту затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, почався із прийняттям КК УРСР 1960 року. Цей закон у питанні регламентації затримання злочинця вигідно відрізнявся від аналогічних законів більшості союзних республік та Основ кримінального законодавства Союзу РСР 1958 року. Так, у ч. 3 ст. 15 КК УРСР вказувалося, що “дії, вчинені потерпілим та іншими особами безпосередньо після вчинення посягання з метою затримання злочинця і доставлення його відповідним органам влади, як правомірні, прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання та обстановці затримання злочинця”. Наразі КК України передбачає такі обставини, що виключають злочинність діяння: 1) необхідна оборона; 2) уявна оборона; 3) затримання особи, яка вчинила злочин; 4) крайня необхідність; 5) фізичний або психічний примус; 6) виконання наказу або розпорядження; 7) діяння, пов’язане з ризиком; 8) виконання спеціального завдання їх запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.Item Принципи призначення покарання та загальні засади призначення покарання: співвідношення понять(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена співвідношенню понять “загальні засади призначення покарання” та “принципи призначення покарання”. У кримінальному праві паралельно використовуються поняття “загальні засади призначення покарання” та “принципи призначення покарання”. На перший погляд ці поняття здаються тотожними. Принципи часто визначають через загальні засади, і навпаки – загальні засади через принципи. Поширеною у юридичні літературі є позиція, згідно з якою загальні засади мають своїм джерелом окремий принцип призначення покарання чи їх сукупність. З такою думкою варто погодитись, але також необхідно додати, що попри те, що принципи виражаються та закріплюються загальними засадами, вони також знаходять свій вияв і в інших нормах. Розмежовуються згадані поняття й тим, що принципи призначення покарання пронизують увесь розділ КК, що стосується призначення покарання, а загальні засади закріплені в одній статті КК. Загальні засади застосовуються судом при призначенні покарання конкретній особі, а принципи призначення покарання спрямовують всю діяльність суду із призначення покарання. Правильною видається і позиція, закріплена у п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7 у редакції від 06.11.2009 р., відповідно до якої через загальні засади реалізуються принципи призначення покарання. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що принципи призначення покарання і загальні засади покарання не можна вважати синонімічними поняттями. Так, вони мають багато спільних рис і тісно пов’язані між собою, проте є ціла низка відмінностей, яка дозволяє стверджувати, що зазначені поняття є самостійними кримінально-правовими категоріями.Item Поняття, види та загальна характеристика корупційних правопорушень(Видавництво Львівської політехніки, 2021-10-10) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена поняттю, видам та загальній характеристиці корупційних правопорушень, адже короупція є одним із найстійкіших негативних явищ у діяльності органів державної влади й управління. Вона вражає всі сфери суспільного життя, сприяє поширенню організованої злочинності, створює соціальну напругу, породжує у населення невпевненість у здатності влади здійснити організаційні та практичні заходи щодо подолання системної кризи й відродження України. Вона становить значну загрозу для демократії, реалізації принципу верховенства права, соціального прогресу, становлення громадянського суспільства та національної безпеки. Тому знання сутності, причин, умов та факторів (чинників) корупції та знання корупційних правопорушень в реаліях сьогодення, дасть змогу передусім розробити та запровадити заходи, що мали б обмежити можливість її поширення та негативного впливу в усіх сферах суспільного життя. Встановлено, що корупційні правопорушення є узагальнюючим терміном, який охоплює усі форми поведінки особи, уповноваженої на виконання функцій держави, що носять корупційний характер і визнаються протиправними (корупційні діяння), а також діяння, що вчинюються такою або іншою особою, і створюють умови для вчинення корупційних діянь чи є приховуванням їх або потуранням їм. Доведено, що корупційні правопорушення не є якимось особливим, таким, що не “вписується” у класичну схему правопорушень, видом правопорушень. Корупційні правопорушення – це ті ж кримінальні, адміністративні, дисциплінарні, конституційні, цивільно-правові правопорушення, які, як і інші правопорушення, об’єднані в окрему групу в силу специфічних ознак об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони посягання. Їм, як і іншим правопорушенням, притаманні ті самі ознаки, що, власне, і роблять їх правопорушеннями – суспільна небезпека (шкідливість), протиправність, винність і караність (передбачення за їх вчинення юридичної відповідальності).Item Реалізація принципу справедливості при призначенні покарання неповнолітнім(Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityПроаналізовано принцип справедливості під час призначення покарання неповнолітнім. Встановлено, що законодавець передбачив значне пом’якшення правових наслідків вчинення кримінальних правопорушень особами, які не досягли вісімнадцятирічного віку. Це стосується і призначення покарання, особливості якого в КК України висвітлено в окремому розділі. Зумовлено це тим, що неповнолітнім притаманні відсутність життєвого досвіду, нестійкість психічних процесів (мислення, пам’яті, уяви, уваги, сприймання тощо), а також інші ознаки, що відрізняють неповнолітнього від дорослої людини. Тому несправедливо зрівнювати неповнолітнього і повнолітню особу під час призначення їм покарання за вчинене кримінальне правопорушення. Доведено, що нормативні вимоги призначення покарання неповнолітнім мають певні особливості, порівняно з вимогами до призначення покарання дорослим особам. Проте це не порушує принципів призначення покарання, зокрема принципу справедливості, а тільки підсилює його та конкретизує стосовно певної категорії осіб – неповнолітніх, із урахуванням їхніх вікових та психологічних особливостей. Коли йдеться про неповнолітнього правопорушника, тільки на основі дослідження усіх обставин вчиненого діяння та всебічного врахування особливостей його особи можна забезпечити призначення справедливого покарання.Item Принцип справедливості та його місце в системі принципів призначення покарання(Видавництво Львівської політехніки, 2021-01-10) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена аналізу принципу справедливості та його місця у системі принципів призначення покарання. Доведено, що особливістю принципу справедливості є те, що він має комплексний характер, акумулює в собі всі інші принципи. Якщо будуть порушені вони, порушується і принцип справедливості. Несправедливим буде призначення покарання, якщо не будуть дотримані передбачені нормами кримінального закону вимоги до призначення покарання; якщо призначення покарання порушує право особи на честь та гідність – воно також буде несправедливим; якщо особі призначається покарання, виходячи з її політичних переконань або соціального статусу – це також несправедливо; призначення покарання особі, яка не вчинила кримінального правопорушення є порушенням принципу справедливості; якщо при призначенні покарання не враховуються особистість підсудного, пом’якшуючі чи обтяжуючі обставини та інші обов’язкові фактори – в цьому випадку крім того, що порушується принцип індивідуалізації покарання, порушується також принцип справедливості. Констатовано, що, не зважаючи на доволі широке коле досліджень у цій сфері, питання правового механізму реалізації принципу справедливості призначення покарання було і продовжує залишатися таким, що потребує наукового дослідження.Item Окремі питання кримінальної відповідальності за домашнє насильство(Видавництво Львівської політехніки, 2021-01-10) Марисюк, Костянтин; Борецька, Марія; Marysyuk, Kostyantyn; Boretska, Mariya; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена аналізу питань кримінальної відповідальності за домашнє насильство. Згідно зі статтею 1261 КК України, домашнє насильство визначається як умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи. З аналізу об’єктивної сторони згаданого кримінального правопорушення випливає, що домашнє насильство є кримінальним правопорушенням з матеріальним складом. Діяння полягає у вчиненні: фізичного, психологічного та економічного насильства. Потерпілим від домашнього насильства може бути подружжя чи колишнє подружжя або інша особа, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких стосунках, а також інші особи, які пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки, за умови спільного проживання. Констатовано, що останні зміни до кримінального законодавства спричинили вагомий внесок у боротьбу з домашнім насильством в Україні. Ці зміни враховують загальновизнані міжнародні принципи регулювання досліджуваної сфери відносин. Проте, проблемою й надалі залишається нечіткість вітчизняного законодавства та відсутність уніфікованої позиції щодо кваліфікації діянь, які становлять домашнє насильство.Item Класифікація форм співучасті у злочині(Видавництво Львівської політехніки, 2020-02-24) Крижановський, Анатолій; Марисюк, Костянтин; Kryzhanovskyi, Anatoliy; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityПроаналізовано питання класифікації форм співучасті у злочині. Констатовано, що сучасне кримінальне право знаходиться доволі далеко від вирішення питання про уніфікований підхід до класифікації форм співучасті. Не зміг повною мірою зняти згадану суперечку й чинний КК України. Не заперечуючи аргументи усіх сторін, все ж, на нашу думку, зараз не час для радикальних змін одного з чільних інститутів кримінального права, особливо за умов активного розроблення нового КК України. Відтак, і надалі базовим і найактуальнішим для правильної кримінально-правової кваліфікації пропонується й надалі вважати закріплений у ст. 28 КК України підхід, згідно з яким за суб’єктивними ознаками, за стійкістю суб’єктивних зв’язків, стійкістю умислу розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами: а) вчинення злочину групою осіб; б) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; в) вчинення злочину організованою групою; г) вчинення злочину злочинною організацією. Єдиною зміною, яка давно назріла, ми вважаємо доповнення згаданого переліку пунктом “г” “вчинення злочину бандою”. Незважаючи на існуючі у науці протилежні думки з цього приводу, ми переконані у необхідності згаданого кроку, який слугуватиме чіткішому виокремленню ознак, притаманних саме банді, а також відмежує останню від інших форм співучасті від злочину.Item Декриміналізація як метод кримінально-правової політики(Видавництво Львівської політехніки, 2019-03-26) Марисюк, Костянтин; Канцір, Володимир; Marysyuk, Kostyantyn; Kancir, Volodymyr; Марисюк, Константин; Канцир, Владимир; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityПроаналізовано питання декриміналізації як методу кримінально-правової політики. Підсумовуючи викладене, констатовано, що декриміналізація як процес офіційного визнання факту втрати певним діянням суспільної небезпеки та вилучення норми, яка раніше встановлювала кримінальну відповідальність за згадане діяння, із КК України, є одним із найдієвіших методів кримінально-правової політики. Водночас, хоч законодавець і доволі часто звертається до декриміналізації у своїй діяльності, все ж остання, на нашу думку, не повною мірою використовується у процесі реформування не лише окремих норм чинного закону про кримінальну відповідальність, а й згаданого закону загалом.