Вісники та науково-технічні збірники, журнали
Permanent URI for this communityhttps://ena.lpnu.ua/handle/ntb/12
Browse
26 results
Search Results
Item Theoretical and historical analysis of the reasons of media regulation(Видавництво Львівської політехніки, 2022-02-22) Галаджун, Зоряна; Haladzhun, Zoriana; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityГеополітичні катастрофи XX століття поставили під сумнів постулат концепції про те, що кожна людина є раціональною та прагне віднайти істину, керується лише розумом. Упродовж історії розвитку каналів поширення інформації ми постійно спостерігаємо спроби держави чи інших сильних організацій регулювати, обмежувати їхню діяльність – від превентивних (цензура) до репресивних, і часто в їх суміші. Проблема полягає у засадничій невизначеності, що саме потрібно регулювати – обіг інформації чи діяльність медіа. Постійний пошук балансу між свободою і відповідальністю медіа, встановленням меж та обмежень діяльності ЗМІ та журналістів, що виражаються через прийняття/зміну/скасування законів та інших нормативно-правових актів вказують на необхідність виокремлення основних причин для встановлення такого регулювання. Виходячи з розуміння, що будь-яке регулювання є втручанням у поточну діяльність, можемо припустити, що унормування діяльності в царині медіа здійснюється задля певної мети (суспільного інтересу, до прикладу), задоволення потреб ринку (підтримка добросовісної конкуренції) чи з технічних причин (налаштування технічних стандартів) тощо. Здійснюється на різних рівнях – починаючи від відповідних міжнародних норм та стандартів, національних положень у нормативно-правових актах різних рівнів до адміністративних процедур та технічних специфікацій. Крім того, може бути зовнішнім – нормативно визначеним для певного виду діяльності та внутрішнім – у формі саморегуляції, як внутрішні контроль чи тиск громадськості зовні.Item Причини, види та наслідки помилкової криміналізації(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Слотвінська, Наталія; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена питанням причин, видів та наслідків помилкової криміналізації. Однією з проблем криміналізації суспільно небезпечних діянь є те, що різні фактори можуть спричинити неправильну, або так звану помилкову криміналізацію. Її видами є: 1) необґрунтована криміналізація; 2) надмірна криміналізація; 3) неповна криміналізація; 4) неправильна криміналізація. Необґрунтована (безпідставна) криміналізація полягає у визнанні кримінальним правопорушенням діяння, якому не притаманні достатні для криміналізації характер та ступінь шкідливості (небезпечності). Тобто, у такому випадку криміналізація здійснюється за відсутності для цього підстав і в її результаті кримінальним правопорушенням визнається діяння, яке об’єктивно таким не є. Надмірна криміналізація має місце у випадку, коли у криміналізації немає об’єктивної необхідності, що зумовлено наявністю кримінальної відповідальності за діяння, яке криміналізується. У такому випадку криміналізації підлягає діяння, якому притаманні необхідні для криміналізації характер та ступінь шкідливості, але яке не має потреби у криміналізації, оскільки кримінальна відповідальність за нього вже існує. Це призводить до появи дублюючих або не потрібних спеціальних складів кримінальних правопорушень. Що ж стосується неповної криміналізації, то це криміналізація, яка не охоплює усіх діянь (проявів діяння), характер та ступінь шкідливості яких дозволяє визнавати їх кримінальними правопорушеннями. У результаті такої криміналізації поза дією кримінального закону залишаються діяння, за вчинення яких, виходячи з їх сутності, об’єктивно мають застосовуватися заходи кримінально-правового характеру. Неправильна (неточна) криміналізація полягає в тому, що при її здійсненні злочинним визнається діяння, характер і ступінь шкідливості якого є достатнім для його криміналізації, але законодавче описання якого не зовсім правильно відображає сутність такого діяння. Тобто, у такому випадку має місце неправильне відображення в законі сутності злочинного діяння. Результатом неправильної криміналізації є розпливчасте, двозначне, неточне формулювання ознак кримінального правопорушення, яке призводить, по-перше, до нечіткого встановлення меж кримінальної відповідальності за певне діяння, по-друге, до складнощів у визначенні ознак такого діяння, по-третє, до проблем у відмежуванні злочинного діяння від незлочинного, оскільки через зазначені причини відбувається “злиття” ознак відповідних кримінального правопорушення та адміністративного чи іншого правопорушення.Item Історія становлення кримінального законодавства щодо затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Nataliia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена історії становлення кримінального законодавства щодо затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення. В історії вітчизняного кримінального законодавства першою обставиною, що виключає злочинність діяння, був стан необхідної оборони, згадки про яку можна зустріти у “Руській Правді” (ст. 26), “Військовому Артикулі” 1715 р. (ст. 156), “Уложенні про покарання кримінальні та виправні” 1845 р. (ст. 107) тощо. У Радянському кримінальному законодавстві “Керівні засади кримінального права РРСФР” 1919 р. передбачали як таку обставину також лише необхідну оборону (ст. 15). У кримінальних кодексах УРСР 1922 та1927 рр. закріплювалися вже три обставини, що виключають суспільну небезпеку та протиправність діяння: 1) необхідна оборона, 2) крайня необхідність – у нормах Загальної частини, 3) затримання злочинця – у нормах Особливої частини КК. Щодо історії розвитку затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення, треба підкреслити, що першу згадку про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, ми можемо знайти в ст. 38 Короткої редакції “Руської правди”, де законодавчо встановлюється правило, корені якого сягають звичаю – вбити злодія на місці вчинення злочину. Ст. 40 Великої редакції Руської Правди надавала потерпілому право вбити нічного злодія, якщо останній не був зв’язаний і чинив опір. Процес феодалізації Давньоруської держави, посилення ролі князя і княжого суду внесли корективи і обмеження в досудові розправи. Так, ст. 6 Двінської статутної грамоти 1397-1398 рр. містила відповідальність за угоду між потерпілим і злочинцем, за якої потерпілому діставалася сума штрафу, належна наміснику. У більшості праць із кримінального права, присвячених затриманню злочинця, становлення цього інституту пов’язують з радянським періодом в Україні. І це цілком виправдано, бо саме на цьому етапі почалося законодавче формування норм про затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, в Україні та у всьому Радянському Союзі. В період громадянської війни, господарської розрухи, розгулу злочинності на думку правознавців, держава була змушена вдатися до таких репресивних заходів, оскільки, в першу чергу, мала на меті в максимально короткий термін навести порядок на фронті і в тилу. У такій ситуації, звичайно ж, не могло існувати чітких правових обмежень щодо заподіяння шкоди особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, під час її затримання. До 1922 року в українському кримінальному праві затримання злочинця, як обставина, що виключає злочинність діяння, характеризувалося не тільки відсутністю відповідної нормативної, а й навіть теоретичної розробки. Кримінальне законодавство радянського періоду також не передбачало спеціальної норми про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Тільки Кримінальний кодекс РРФСР 1922 р. містив ст. 145 та ст. 152, що передбачають відповідальність за вбивство і тяжкі тілесні ушкодження злочинцеві під час його затримання. В Україні новий етап у розвитку кримінально-правового інституту затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, почався із прийняттям КК УРСР 1960 року. Цей закон у питанні регламентації затримання злочинця вигідно відрізнявся від аналогічних законів більшості союзних республік та Основ кримінального законодавства Союзу РСР 1958 року. Так, у ч. 3 ст. 15 КК УРСР вказувалося, що “дії, вчинені потерпілим та іншими особами безпосередньо після вчинення посягання з метою затримання злочинця і доставлення його відповідним органам влади, як правомірні, прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання та обстановці затримання злочинця”. Наразі КК України передбачає такі обставини, що виключають злочинність діяння: 1) необхідна оборона; 2) уявна оборона; 3) затримання особи, яка вчинила злочин; 4) крайня необхідність; 5) фізичний або психічний примус; 6) виконання наказу або розпорядження; 7) діяння, пов’язане з ризиком; 8) виконання спеціального завдання їх запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.Item Принципи призначення покарання та загальні засади призначення покарання: співвідношення понять(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена співвідношенню понять “загальні засади призначення покарання” та “принципи призначення покарання”. У кримінальному праві паралельно використовуються поняття “загальні засади призначення покарання” та “принципи призначення покарання”. На перший погляд ці поняття здаються тотожними. Принципи часто визначають через загальні засади, і навпаки – загальні засади через принципи. Поширеною у юридичні літературі є позиція, згідно з якою загальні засади мають своїм джерелом окремий принцип призначення покарання чи їх сукупність. З такою думкою варто погодитись, але також необхідно додати, що попри те, що принципи виражаються та закріплюються загальними засадами, вони також знаходять свій вияв і в інших нормах. Розмежовуються згадані поняття й тим, що принципи призначення покарання пронизують увесь розділ КК, що стосується призначення покарання, а загальні засади закріплені в одній статті КК. Загальні засади застосовуються судом при призначенні покарання конкретній особі, а принципи призначення покарання спрямовують всю діяльність суду із призначення покарання. Правильною видається і позиція, закріплена у п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7 у редакції від 06.11.2009 р., відповідно до якої через загальні засади реалізуються принципи призначення покарання. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що принципи призначення покарання і загальні засади покарання не можна вважати синонімічними поняттями. Так, вони мають багато спільних рис і тісно пов’язані між собою, проте є ціла низка відмінностей, яка дозволяє стверджувати, що зазначені поняття є самостійними кримінально-правовими категоріями.Item Religion and law: mutual influence and interconnection. Section one(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Кельман, Михайло; Сивуля, Тетяна; Kelman, Mykhaylo; Sivulya, Tetyana; Національний університет “Львівська політехніка”; Університет Короля Данила; Lviv Polytechnic National University; King Danylo UniversityСтаття присвячена визнанням неможливості зникнення феномену релігійності у суспільстві та очевидним фактам впливу релігії на процеси становлення й розвитку права. Аналіз багатьох історичних джерел дає переконливо твердити, що саме релігія є насправді духовною колискою права. Обгунтовано, що для ініціювання правового спілкування необхідн три речі: знання права (інтелектуальний елемент), діяльність (вольовий елемент), і – поза сумнівом – свідомість (духовний елемент). Зрештою, тільки духовне ідентифікує два перші. Тільки духовна складова наповнює “юридичним світлом”, змістом, метою, духом закону, правовим зв’язком, гарантує їх від перетворення у кращому випадку на формальну схему, у гіршому – на кримінально правовий хаос, а саме право – не право.Item Поняття, види та загальна характеристика корупційних правопорушень(Видавництво Львівської політехніки, 2021-10-10) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена поняттю, видам та загальній характеристиці корупційних правопорушень, адже короупція є одним із найстійкіших негативних явищ у діяльності органів державної влади й управління. Вона вражає всі сфери суспільного життя, сприяє поширенню організованої злочинності, створює соціальну напругу, породжує у населення невпевненість у здатності влади здійснити організаційні та практичні заходи щодо подолання системної кризи й відродження України. Вона становить значну загрозу для демократії, реалізації принципу верховенства права, соціального прогресу, становлення громадянського суспільства та національної безпеки. Тому знання сутності, причин, умов та факторів (чинників) корупції та знання корупційних правопорушень в реаліях сьогодення, дасть змогу передусім розробити та запровадити заходи, що мали б обмежити можливість її поширення та негативного впливу в усіх сферах суспільного життя. Встановлено, що корупційні правопорушення є узагальнюючим терміном, який охоплює усі форми поведінки особи, уповноваженої на виконання функцій держави, що носять корупційний характер і визнаються протиправними (корупційні діяння), а також діяння, що вчинюються такою або іншою особою, і створюють умови для вчинення корупційних діянь чи є приховуванням їх або потуранням їм. Доведено, що корупційні правопорушення не є якимось особливим, таким, що не “вписується” у класичну схему правопорушень, видом правопорушень. Корупційні правопорушення – це ті ж кримінальні, адміністративні, дисциплінарні, конституційні, цивільно-правові правопорушення, які, як і інші правопорушення, об’єднані в окрему групу в силу специфічних ознак об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони посягання. Їм, як і іншим правопорушенням, притаманні ті самі ознаки, що, власне, і роблять їх правопорушеннями – суспільна небезпека (шкідливість), протиправність, винність і караність (передбачення за їх вчинення юридичної відповідальності).Item Група осіб за попередньою змовою, група осіб та організована групи: питання розмежування(Видавництво Львівської політехніки, 2021-10-10) Маськовіта, Марія; Maskovita, Mariia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаттю присвячено розмежуванню понять “група осіб за попередньою змовою”, “група осіб” та “організована група”. Доведено, що чимало труднощів у юридичній науці викликає розмежування групи осіб за попередньою змовою та організованої групи. Зважаючи на це, вважаємо за доцільне встановити відмінності між цими формами співучасті через розкриття ознак групи осіб за попередньою змовою і організованої групи. Розкривати зміст ознак групи осіб за попередньою змовою є зайвим. А розкрити зміст ознак організованої групи можливо завдяки аналізу ч. 3 ст. 28 КК України. Відповідно до цієї норми закону кримінальне правопорушення визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три й більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та інших кримінальних правопорушень, об’єднаних єдиним планом із розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи. Із наведеного законодавчого визначення можна виділити такі ознаки, які породжують дискусії серед науковців про складність розмежування групи осіб за попередньою змовою та організованої групи, як стійкість та кількість учасників злочинного об’єднання. Кількість учасників групи за попередньою змовою та організованої групи не викликає труднощів ні в науці кримінального права, ні у судовій практиці. Так, у групі осіб за попередньою змовою можуть діяти дві або більше осіб, які наділені ознаками суб’єкта кримінального правопорушення. А для організованої групи КК України передбачає необхідність об’єднання зусиль не менш як трьох суб’єктів кримінального правопорушення. А щодо іншої ознаки – стійкості, то вона зумовлює проблеми на практиці. Зокрема, у такому її прояві як кількість кримінальних правопорушень, про вчинення яких домовляються співучасники. Через це варто встановити відмінності стійкості досліджуваних форм співучасті. Так, стійкість групи осіб за попередньою змовою на відміну від стійкості організованої групи не є обов’язковою ознакою. Однак, зважаючи на те, що між змовою учасників групи осіб за попередньою змовою до вчинення групового кримінального правопорушення існує певний відрізок часу, протягом якого група не розпадається, можна також стверджувати, що стійкість усе-таки існує і в цій формі співучасті. Але це різного рівня та різної якості стійкість. Стійкість групи осіб за попередньою змовою від стійкості організованої групи відрізняється тим, що в першій формі утворення злочинного об'єднання ще не закінчено і її склад не стабілізувався. Стійкість організованої групи полягає у її стабільність, сталість її складу. Однак основна відмінність полягає в тому, що спільна злочинна діяльність розрахована на тривалий час.Item Окремі питання правового регулювання проведення соціально-виховної роботи зі засудженими до довічного позбавлення волі(Видавництво Львівської політехніки, 2021-10-10) Ортинський, Володимир; Ortynsky, Volodymyr; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityУ статті здійснено спробу на основі аналізу чинного законодавства та з урахуванням висновків провідних науковців з’ясувати особливості соціально-виховної роботи зі засудженими до довічного позбавлення волі та висвітлити окремі неузгодженості у правовому регулюванні окресленого питання. За результатами дослідження встановлено, що форми, методи та заходи соціальновиховної роботи з засудженими до довічного позбавлення волі, з урахуванням мети покарання та принципів задекларованих у статті 5 Кримінально-виконавчого кодексу України, повинні бути максимально особистісно-орієнтованими. Виявлено, що окремі положення Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань не узгоджуються, і навіть суперечать Кримінально-виконавчому кодексу України. Запропоновано шляхи подолання окресленої проблеми. Структурний аналіз Кодексу в цілому та його Розділу IV “Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі” дозволив встановити, що норми, котрі регулюють соціально-виховну роботу з особами, що відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі є “розпорошеними” по окремих розділах та статтях. В цьому контексті відмічено структурну організацію розділу III Кодексу “Виконання покарання у виді позбавлення волі”, де міститься окрема Глава 19, що регулює порядок проведення соціально-виховної роботи зі засудженими до довічного позбавлення волі. Запропоновано доповнити Розділ IV окремою статтею, котра буде регулювати питання соціально-виховної роботи з особами, що відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення воліItem Видатний філософсько-правовий твір (до 200 річчя публікації «філософії права» Гегеля)(Видавництво Львівської політехніки, 2021-08-10) Коваль, Ігор; Коваль, Марія; Юрійчук, Олена; Koval, Ihor; Koval, Mariya; Yuriichuk, Olena; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityПроаналізовано роль і місце в історії філософсько-правової думки написаного 200 років тому видатного твору – “Філософії права” німецького мислителя Г. В. Ф. Гегеля. Цю книгу вважають однією із найглибших і актуальних праць філософа, у якій Г. В. Ф. Гегель, творчо базуючись на розроблених ним діалектико-філософському методі та методології, досліджує складні процеси в соціально-політичному, правовому, економічному, морально-психологічному і релігійному житті громадянського суспільства і держави. “Філософія права” Г. В. Ф. Гегеля – це складна, комплексна, надзвичайно насичена численними ідеями і фактами праця, яка охоплює складну діалектику розвитку і функціонування суспільства і держави. Центральне місце в ній німецький філософ відводить політичній системі, особливо державі, а також громадянському суспільству, діалектиці взаємовідносин усіх соціальних структур у політико-правовій системі суспільства, ролі та місцю держави в захисті прав і свобод громадян. Увесь твір пронизаний думкою, що сутність і цінність права повинні бути тісно пов’язаними зі свободою. Істотне місце в роботі займає проблема взаємозв’язку і взаємовідносин держави і особистості, ролі сім’ї та релігії у формуванні правової свідомості й відповідальності всіх членів громадського суспільства, їх готовності добросовісно виконувати свої обов’язки і приписи права, зі зброєю в руках захищати безпеку і суверенітет своєї держави. Філософ зробив висновок, що прогресивний розвиток держави, прав і свобод громадян можливий тільки за умови суворого дотримання законності, справедливості та морально-християнських настанов. І у наш час ці та інші ідеї, які сформулював німецький мислитель, надзвичайно актуальні для України, яка у важких соціально-економічних, політичних, моральнопсихологічних умовах змушена вести боротьбу за свою незалежність і суверенітет. “Філософія права” – це твір, який ввійшов у золоту скарбницю світової філософськоправової думки.Item Закони, форми та прийоми мислення в наукових працях Олександра Кульчицького(Видавництво Львівської політехніки, 2021-08-10) Андрусяк, Ірина; Andrusiak, Iryna; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityЛогіка – одна із найдавніших наук. Про неї говоримо як про мистецтво висловлювання та аргументації. Той, хто опанує цю науку, зможе ефективно реалізовувати власні цілі, здобуваючи нові знання та продукуючи власні ідеї. Вміння критично оцінювати висловлювання опонентів та надавати належної ваги аргументам респондентів допоможе не піддаватися тиску комерційних ЗМІ, обіцянкам політиків тощо. Міркування та аргументація є важливими об’єктами логічних досліджень. Логіка як наука класифікує міркування та конкретизує типи аргументації. Це дає змогу оцінити їхню раціональність та виявити типові помилки в міркуваннях і аргументах. Міркування можуть бути правильними або містити помилки. Що є джерелом таких помилок і як їх уникати? На ці та інші запитання знайдемо відповіді, детально проаналізувавши наукову спадщину Олександра Кульчицького – українського філософа, громадського та культурно-освітнього діяча (1895–1980). У статті досліджено творчість О. Кульчицького в галузі науки логіки. Проаналізовано підходи вченого до трактування форм мислення, зокрема структури понять та класифікації суджень. Цікаві міркування вченого щодо методологічних зауважень до окремих наук, зокрема бачення права у системі гуманітарних наук. Проаналізовано праці дослідників наукової спадщини О. Кульчицького. Виявлено прогалини у відомостях про видатних вчених-українців у навчальних виданнях, які стосуються логіки.
- «
- 1 (current)
- 2
- 3
- »