Юридичні науки. – 2020. – № 3 (27)

Permanent URI for this collection

https://ena.lpnu.ua/handle/ntb/56374

Вісник Національного університету “Львівська політехніка”

У збірнику наукових праць серії “Юридичні науки” викладено результати наукових досліджень актуальних проблем з різних напрямів юридичної науки, розроблено наукові концепції щодо вдосконалення вітчизняного та зарубіжного законодавства. До нього увійшли аналітичні статті та фахові коментарі вчених Навчально-наукового інституту права, психології та інноваційної освіти Національного університету “Львівська політехніка”, вітчизняних і зарубіжних науковців, експертні оцінки та рецензії провідних фахівців у галузі права. На авторів опублікованих матеріалів покладено повну відповідальність за підбір, точність наведених фактів, цитат, економіко-статистичних даних, відповідної галузевої термінології, власних імен та інших відомостей.

Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: Юридичні науки : збірник наукових праць / Міністерство освіти і науки України, Національний університет “Львівська політехніка”; голова Редакційно-видавничої ради Н. І. Чухрай. – Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2020. – Том 7, № 3 (27) – 252 с. : іл.

Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: Юридичні науки

Зміст (том 7, № 3 (27))


1
7
19
25
31
38
48
56
62
66
72
78
82
87
92
98
104
111
116
125
133
139
146
153
158
166
173
181
188
194
199
207
212
224
233
244
251

Content (Vol. 7, No 3 (27))


1
7
19
25
31
38
48
56
62
66
72
78
82
87
92
98
104
111
116
125
133
139
146
153
158
166
173
181
188
194
199
207
212
224
233
244
251

Browse

Recent Submissions

Now showing 1 - 20 of 37
  • No Thumbnail Available
    Item
    Роль еліти у формуванні мовного чинника, як одного із ключових основ розбудови держави
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Кельман, Михайло; Кристиняк, Мирослава; Kelman, Muhaylo; Kristinyak, Myroslava; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті розглянуто сучасні наукові погляди щодо визначення ключової ролі сучасної еліти у процесі формуванні мовного чинника як одного із найважливіших чинників у розбудові сучасної держави, та на основі цього запропоновано основні практичні засади щодо покращення процесу розвитку державної мови з врахуванням сучасної соціально-економічної ситуації, що склалася в державі. На основі цього визначено, що численні дії еліти напряму чинять вплив щодо збереження та безпеки мови. Окрім цього, визначено, що закріплення мовного статуту нової української держави, на основі зміни статусу держави, а разом з тим і її державної символіки, призвело до самоукраїнізації колишньої радянської еліти вже на теренах нової української держави. Відтак, якщо питання статуту було вже вирішене, то важливим залишилося питання збереження мови, а саме питання відмежування її від російської , адже українська мова себе позиціонувала як готове знаряддя творення нової політичної ідентичності. Ця ідентичність була виправдана самим здобуттям незалежності. Таким чином, доведено, що роль політичної еліти у формуванні мовного чинника є пріоритетною, адже саме політична еліта активно формує та реалізує закони щодо збереження та функціонування державної мови, від чого в подальшому залежить її активний розвиток або цілковитий занепад. Відносно цього визначено, що для розвитку української мови, на наш погляд, враховуючи сучасні негативні наслідки соціальноекономічної політики за минулі роки, питання збереження мови є ключовим, що потребує введення відповідних практичних дій щодо покращеного сприяння та розвитку державної мови в Україні. На основі цього запропоновано основні теоретичні засади щодо покращення сприяння процесу розвитку державної мови на макрорівні. Запропоновані теоретичні засади мають на меті сформувати інтелектуальну молоду еліту, яка буде здатна активізувати національно-патріотичні засади збереження мови та сформувати стратегії розвитку державної мови, що в подальшому посприяє активному формуванню національної самосвідомості.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Національна та інформаційна безпека (актуалізація в сучасних умовах)
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Жаровська, Ірина; Zharovskaya, Irina; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Увага зосереджена на питаннях інформаційної безпеки. Кіберзагрози в глобалізаційному суспільстві є завжди, проте в час певних світових чи державницьких проблем та труднощів їх вплив відчувається особливо гостро. Констатовано, що нині світ зустрівся з новою проблемою – новою хворобою, від якої не має лікування та попередження у вигляді вакцинації. Комплекс заходів, які вживають на державному рівні, зумовлює послаблення державного та недержавного секторів економіки та стосується всіх сфер життєдіяльності як окремої людини, так і держави та міжнародних інституцій. В той же час питання інформаційної безпеки привертається з новою силою, оскільки активізувалися кібератаки різного рівня. За нашим аналізом вони мають вибірковий характер, та спрямовані саме на ті інституції, які особливо задіяні в протидії пандемії. Від початку пандемії COVID-19 ВООЗ зафіксувала різке збільшення кількості кібератак, спрямованих на її співробітників, та афер по електронній пошті, що стосуються громадськості в цілому. У висновках зазначено, що проблема інформаційної безпеки стосується комплексу національних інтересів. Кібератаки активізувалися у час боротьби зі світовою пандемією, що зумовлена поширенням COVID-19 та стосуються як міжнародних інституцій, діяльність яких направлена на спеціалізовану боротьбу з цією кризою, так і на національні державні органи публічної влади. Ці кібератаки проводять не тільки через економічний інтерес, але й з метою поширення панічних настроїв та страху серед населення, підбурювання та інші масові девальвації. Національна державна стратегія та Стратегія кібербезпеки має мати комплексний характер та стосуватися як превентивних заходів, так і заходів відповідальності за протиправні діяння.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Світоглядна основа наукового осмислення феномена права відповідно до конкретних часових меж
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Гарасимів, Тарас; Harasymiv, Taras; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті ґрунтовно та комплексно досліджено сутність, історико-правові аспекти становлення, еволюцію, зміст та основні елементи принципів права на основі опрацювання здобутків правової теорії та юридичної практики, розкрито значення права для формування правового світогляду та здійснення нормотворчої та нормозасовної практики. Відзначено, шо у правознавчій науці постійно здійснюють спроби осмислення поняття права, його сутності та природи, а також його основних характеристик – ознак та властивостей, які розкривають місію права як важливої соціальної та регулювальної сили суспільства. З’ясовано, що право є динамічним і складним явищем, зумовленим не менш складним характером суспільного розвитку. Ідея багатостороннього, багатоаспектного підходу до осмислення права – одна з визначальних тенденцій сучасної юриспруденції. Автор виокремлює три періоди у історії формування уявлень про право: 1) панування філософського розуміння формування права (XI–IX ст. до н. е. – кін. ХVІІІ ст. н. е.); 2) панування історико-соціологічного розуміння права (поч. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.); 3) панування наукового правового розуміння права як наукознавчого явища (сер. ХХ ст. – триває донині), що має складний багатоаспектний характер та може бути вивчене за допомогою різноманітних методологічних підходів й методів наукового пізнання юридичної науки.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Правове регулювання соціального забезпечення суддів в умовах євроінтеграції україни: тенденції подальшого розвитку
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Гук, Назар; Huk, Nazar; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Відзначено, що сьогодні для сфери соціального забезпечення суддів в Україні є характерними наступні напрямки: 1) адаптація європейських стандартів та досвіду зарубіжних держав у нормах законодавства про судоустрій і статус суддів України; 2) збільшення заробітної плати суддів за рахунок урізання соціальних гарантій; 3) зменшення змісту та обсягу соціального забезпечення суддівського корпусу; 4) переходу держави від переважання натурального соціального забезпечення (за рахунок, у першу чергу, пільг та гарантій) до грошового забезпечення. Як засвідчило наше дослідження питань проблем та тенденцій подальшого розвитку правового регулювання соціального забезпечення суддів в умовах євроінтеграції України, законодавство про судоустрій та статус суддів все ще перебуває на невисокому рівні для вирішення поточних проблем, а рівень наукової уваги до цих питань є невисоким. Проблеми правового регулювання соціального забезпечення суддів, передусім, пов’язані із тими тенденціями, які існують на сьогодні, а саме із зменшенням обсягів соціального забезпечення та зосередженні на високому рівні оплати праці. Тому, переважна більшість проблем пов’язана саме із тим, що ці процеси сприймають на науковому рівні неоднозначно. Існує чимало напрямків соціального забезпечення суддів, відсутність державних гарантій щодо яких може вважатись обмеженням їхніх прав. Водночас, законодавцем допущено декілька неточностей у регламентації наявних на сьогодні форм. Саме сукупність цих спірних питань і становить в результаті обсяг проблем правового регулювання соціального забезпечення суддів.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Правові стимули: теоретико-правові засади
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Баран, Анастасія; Baran, Anastasiia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Відповідно до загальновизнаних теоретичних уявлень про правові стимули та їх значення у праві виділені основні ознаки реалізації правових стимулів. Наголошено, що мета та об’єктивна необхідність у використанні правових стимулів полягає в тому, що у суспільства та держави існує потреба в соціально-корисній і активній поведінці суб’єктів права у різних сферах життєдіяльності. Виділені та проаналізовані загальносоціальні функції правових стимулів (мотиваційна, організаційна, прогностична, гарантуюча, комунікативна, оціночна, соціального контролю, виховна) та спеціально-юридичні функції правових стимулів (праворегулятивна, правостримуюча).
  • No Thumbnail Available
    Item
    Український адвокат і правознавець Володимир Старосольський про націю та національну державу
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Терлюк, Іван; Terlyuk, Ivan; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Актуальність зазначеної у заголовку проблеми криється у зростанні інтересу до “національного боку” проблеми осмислення досвіду становлення української державності, зокрема, в ідеологічному вимірі: формування української (політичної) нації, витоків та еволюції ідей української національної державності, поглядів вчених дослідників української “національної проблематики”. Мета статті – привернути увагу до проблем вивчення нації і національної держави в українській правовій думці початку ХХ ст.; без претензій на емпіричну вичерпність, розглянути погляди В. Старосольського на націю та національну державу. Методологічну основу, підготовлену на стику теорії та філософії права і політології, наукової розвідки складає діалектичний метод пізнання суспільно-політичних та правових явищ та процесів – він дає змогу розглядати їх у розвитку та взаємозв’язку. А основним засобом осягнення змісту праць В. Старосольського став герменевтичний метод – він сприяв пізнанню особливостей дослідницького підходу вченого щодо нації, з’ясуванню поглядів дослідника щодо її сутності й відношення до (національної) держави. Стверджується, що Володимир Старосольський, відомий український адвокат і громадський діяч у міжвоєнній Галичині, був, передовсім, непересічним ученим-націологом, автором оригінальної концепції побудови української державності, що базувалась на поєднанні національного й соціально-класового чинників у процесі державотворення. Підкреслюється, що як учений, В. Старосольський одним з перших серед українців спростував тезу про те, що нація є спільнотою, побудованої виключно на основі набору спільних т. зв. “об’єктивних” ознак – вони важливі, однак не визначальні у формуванні нації. Натомість, сутнісним критерієм нації вважав її політичність. Обґрунтовується теза про те, що для В. Старосольського нація – це, передовсім, психолого-політична спільнота, себто нація проявляється, насамперед, у боротьбі за власну (національну) державу. Наголошується на тому, що В. Старосольський був першим у вітчизняній науці, хто ґрунтовно опрацював питання нації як змісту національної держави.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Нормативне забезпечення права на інформацію в Україні: стан та пропозиції удосконалення
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Ярмол, Лілія; Тимань, Марта; Yarmol, Liliia; Tyman, Marta; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Стаття присвячена висвітленню одного з найважливіших конституційних прав людини – права на інформацію, реалізація якого необхідна для забезпечення основних умов життєдіяльності людини. Під час дослідження використано загальнонаукові (функціональний, аксіологічний, порівняльний, логічний тощо) та спеціально-юридичні методи (тлумачення юридичних норм, функціонально-правовий, порівняльно-правовий тощо). Відзначено, що право людини на інформацію проголошене в основних міжнародних документах з прав людини (Загальна декларація прав людини (ст. 19), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 19), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 10)). Щоправда, відповідно до зазначених міжнародних актів, це право виступає складовою частиною свободи вираження поглядів. В Україні на конституційному рівні проголошено право кожного “вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір” (ч. 2 ст. 34 Конституції України). Окрім того, у нас прийнято й чимало нормативно-правових актів, присвячених реалізації, охороні та захисту права на інформацію. Однак вони потребують удосконалення, доповнення й узгодження між собою, з огляду на зміни в суспільному та, державному житті, а також у зв’язку зі стрімким розвитком інформаційних відносин у світі. Відтак для покращення механізму реалізації права на інформацію в Україні запропоновано: 1) у ч. 2 ст. 34 Конституції України передбачити і такі можливості особи: шукати, одержувати, фіксувати та передавати інформацію; 2) в окремому розділі Конституції, присвяченому правам дитини, проголосити такі важливі можливості дитини: свободу формування та вираження її поглядів (складовими якої є й інформаційні права), право бути вислуханою під час прийняття будь-яких рішень, що її стосуються; удосконалення. 3) у законодавстві про освіту конкретизувати можливості дитини щодо доступу, пошуку, отримання, поширення інформації в процесі здобуття нею освіти. Підтримано пропозицію вітчизняних науковців щодо кодифікації інформаційного законодавства та прийняття Інформаційного кодексу України, який сприяв би кращому юридичному забезпеченню права на інформацію.
  • No Thumbnail Available
    Item
  • No Thumbnail Available
    Item
    Право людини на громадянство в об’єктиві Європейського суду з прав людини
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Софінська, Ірина; Sofinska, Iryna; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У сучасному глобалізованому світі громадянство – це один із найважливіших та найфундаментальніших правових інститутів, які визначають правовий статус особи, а також дихотомію взаємовідносин між особою та державою. Розмірковуючи під правовим кутом зору, вважаємо, що право кожної особи на громадянство є особистим невід’ємним, немайновим та невідчужуваним правом. У світі з давніх-давен громадянство було саме тим правовим індикатором і гуманітарним стандартом, який покликаний убезпечити політичну особливість та конституційну (національну) ідентичність кожної держави і гарантувати їй певну самобутність, збалансований та стабільний розвиток, незважаючи на перманентну геополітичну турбулентність у світовому масштабі. Однак, такі гарантії мають бути синхронізованими із поступовою інтеграцією громадян у суспільство, їхньою інклюзивністю в життєдіяльність держави, гарантуванням прав людини, поваги до їхнього приватного та сімейного життя, зменшенням проявів (прямої/непрямої) дискримінації. Це доводять проаналізовані нами рішення Європейського суду з прав людини у справах (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. The United Kingdom (1985), Riener v. Bulgaria (2006), Genovese v. Malta (2012), Wagner and J.M.W.L. v. Luxemburg (2007), Stamose v. Bulgaria” (2013), Menneson v. France (2014) і Labassee v. France (2014), Biao v. Denmark (2016), Ramadan v. Malta (2016), Paradiso and Campanelli v. Italy (2017).
  • No Thumbnail Available
    Item
    Принципи взаємодії державної влади та опозиції в Україні: конституційно-правовий аспект
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Ковальчук, Віталій; Пивовар, Майя; Kovalchuk, Vitaliy; Pyvovar, Mayia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті досліджено принципи взаємодії державної влади та опозиції, акцентовано увагу на змісті та сутності кожного з них. Подано авторські пропозиції щодо їх законодавчого закріплення та нормативного врегулювання механізмів їх реалізації. Зазначається, що правові та фактичні умови мирного співіснування державної влади та опозиції є мірилом для оцінки демократичної зрілості будь-якої політичної системи. Авторами статті звертається увага на те, що в умовах демократичної трансформації важливими факторами у відносинах влади та опозиції є: політична толерантність, конструктивний діалог та спільна відповідальність, які є суттєвим фактором утвердження правової держави. Звертається увага на те, що уряд та опозиція є складовими єдиного публічно-владного механізму, оскільки контроль за правлячою владою, який здійснюють опозиційні партії, за своєю природою є також процесом владарювання. Проаналізувавши досвід зарубіжних країн та особливості становлення демократичного режиму в Україні, автори статті дійшли висновку про необхідність закріпити на рівні Конституції України право на опозиційну діяльність, а на рівні законодавства передбачити конкретні принципи взаємодії влади та опозиції та нормативно врегулювати механізм їх практичної реалізації. Формальна сторона вирішення цього складного питання є лише одним з чинників його позитивного вирішення. Однак, в умовах демократичної трансформації він може стати правовою основою для позитивних змін в політичному житті держави, які: по-перше, дозволять опозиції стала реальним суб’єктом конституційно-правових відносин; по-друге, забезпечать конституційний контроль та відповідальність політичних партій та їх лідерів як в парламенті, так і за його межами за дії, які становлять загрозу суверенітету держави та правам людини; по-третє, встановлять систему цінностей, яка стане невід’ємним елементом вітчизняної конституційної традиції.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Методологічні підходи у дослідженні проблеми народного суверенітету
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Богів, Ярина; Bohiv, Yaryna; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У науковій праці здійснено систематизацію наукових підходів до розуміння сутності народного суверенітету та аналіз основних концепцій, що складають доктринальну основу сучасних конституційних моделей народного суверенітету. Автором з’ясовано причини формування основних концепцій народного суверенітету; проведено аналіз відмінностей у розумінні народного суверенітету прихильників різних концепцій; встановлено зв’язок між відповідними концепціями та сучасними конституційними моделями народного суверенітету. Метою дослідження є аналіз методологічних підходів розгляду народного суверенітету у межах таких періодів: дореволюційного, радянського та державного. Незважаючи на достатньо велику увагу науковців до проблеми демократії, народовладдя та народного суверенітету завдання створення цілісної та несуперечливої теорії народного суверенітету в Україні до кінця не завершено. Тому трапляється, що принцип народного суверенітету протиставляється ідеї прав людини, народного представництва, демократії. Інколи його розглядають як такий, що несумісний з принципом державного суверенітету. У результаті цього народний суверенітет сприймається як декларація, певна абстракція чи утопія. Наукове пізнання народного суверенітету потребує ретельного добору відповідного інструментарію – принципів, засобів та способів дослідження, що становлять його методологію. Саме тому на сьогодні необхідні сучасні методологічні підходи комплексного наукового дослідження цієї проблеми. Народний суверенітет є складним політико – правовим явищем, яке не може бути осмислене в межах однієї з двох основних теорій праворозуміння – природного права чи юспозитивізму. З одного боку, сутність народного суверенітету пов’язується із такими категоріями, як легітимне державне правління, політична свобода, верховенство права, які неможливо вкласти у чіткі нормативні межі позитивістського підходу. З іншого боку, це конституційний принцип, який знаходить своє вираження у конкретних правах: встановлювати та змінювати основи конституційного ладу, формувати органи державної влади, чинити опір нелегітимній владі, які підлягають аналізу з точки зору нормативної теорії. Водночас, реалії функціонування сучасної держави та практика забезпечення цих прав є невіддільним від громадянського суспільства, і є відображенням суспільного розвитку.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Receiving by the exposer of corruption information about the state of the pre-trial investigation initiated by his statement or message
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Канцір, Володимир; Слотвінська, Наталія; Kantsir, Volodymyr; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    В статті проаналізовано окремі положення чинного законодавства та судової практики з метою з’ясування змістовного наповнення визначення, що міститься у частині 3 статті 60 Кримінального процесуального кодексу України “стан досудового розслідування”. Поставлена мета зумовлена нормою Кримінального процесуального кодексу України, яка встановлює, що заявник який є викривачем (крім можливості: отримувати від органу, до якого він подав заяву, документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію; отримувати витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань; подавати на підтвердження своєї заяви речі і документи; отримувати інформацію про закінчення досудового розслідування) наділений правом в порядку, встановленому Законом України № 1700-VII “Про запобігання корупції” від 14 жовтня 2014 року, отримувати інформацію про стан досудового розслідування, що розпочате за його заявою чи повідомленням; а також зумовлена відсутністю офіційного тлумачення цього положення, наукових розвідок та неоднозначністю судової практики. Аналіз Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення, довів, що зміст визначення “стан досудового розслідування” недоцільно прирівнювати до інформації, що окреслює стан тривання чи завершення цього розслідування, адже враховуючи той факт, що законодавець надав викривачу привілейоване становище, поряд з заявником щодо отримання інформації про досудове розслідування (ч. 3 ст. 60 КПК України, п. 13 ч. 2 ст. 53-3 Закону України № 1700-VII від 14 жовтня 2014 року), обґрунтовано приходимо до висновку, що ця інформація не охоплюється даними, що містяться у витязі з Єдиного реєстру досудових розслідувань.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Особа злочинця як елемент криміналістичної характеристики незаконної приватизації державного та комунального майна
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Гумін, Олексій; Пряхін, Євген; Humin, Oleksiy; Pryakhin, Eugeniy; Національний університет “Львівська політехніка”; Львівський державний університет внутрішніх справ; Lviv Polytechnic National University; Lviv State University of Internal Affairs
    Статтю присвячено аналізу питання особи злочинця як невід’ємного елемента криміналістичної характеристики незаконної приватизації державного та колективного майна, відповідальність за що передбачена ст. 233 Кримінального кодексу України. Обґрунтовується думка, що для побудови дієвої криміналістичної характеристики повинні виокремлюватися лише ті елементи, які мають чітку орієнтуючу та розшукову спрямованість і можуть сприяти визначенню подальших напрямів розслідування. Тому інформація про типову особу злочинця має бути обов’язковим елементом такої характеристики. Визначено основні завдання, що вирішуються завдяки встановленню особи злочинця. Вказано на те, яку, з точки зору криміналістики, інформацію насамперед варто збирати та аналізувати про особу злочинця та окресленоструктуру криміналістичного “портрету” злочинця. Доведено необхідність розглядати особу, яка вчиняє незаконну приватизацію, як спеціального суб’єкта кримінального правопорушення, що не тільки досяг 16 річного віку, але й має можливість брати участь у приватизації як покупець – громадянин України чи іноземець, юридична особа, зареєстрована на території України чи іншої держави. Значну увагу приділено трактуванню положень ст. 8 Закону України “Про приватизацію державного і комунального майна”, у якій встановлюються заборони виступати в якості покупця. Саме ця норма зобов’язує слідчого (детектива) звертати більше уваги на вивчення особи злочинця та збирати про неї не тільки типові документи, що характеризують особу злочинця, але й додаткову документальну інформацію під час розслідування незаконної приватизації. Надано характеристику таким поняттям як “державні підприємства”, “державні органи приватизації”, “радники”, “офшорні зони”, “непрозора структура власності”, “держава-агресор” та “санкції” з посиланням на нормативно-правові акти, що сьогодні регулюють ці питання.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Запобіжні заходи як самостійний різновид заходів забезпечення кримінального провадження: підстави та мета застосування
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Гузела, Михайло; Huzela, Mykhailo; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Стаття присвячена проблемі мети та підстав застосування запобіжних заходів як різновиду заходів забезпечення кримінального провадження в системі заходів процесуального примусу в кримінальному процесі. Зокрема, для визначення сутності мети та підстав застосування запобіжних заходів наводиться теоретичний аналіз наукових позицій окремих вчених-процесуалістів стосовно мети та підстав застосування запобіжних заходів в кримінальному процесі, а також аналізуються норми чинного в Україні кримінального процесуального законодавства, які закріплюють підстави застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні. Необхідність у застосуванні запобіжних заходів як заходів забезпечення кримінального провадження встановлюється виключно з урахуванням усіх ситуацій, які склалися під час досудового розслідування, з одночасним виділенням підстав для застосування зазначених заходів. Співставлення підстав застосування запобіжних заходів з усіма обставинами справи дозволяє зробити висновок про необхідність застосування такого певного виду запобіжного заходу у кожному конкретному випадку. Таким чином, немає необхідності у застосуванні запобіжних заходів як заходів запбезпечення кримінального провадження, якщо той самий результат може бути досягнутий за допомогою інших непримусових процесуальних засобів (в цьому разі–інших заходів забезпечення кримінального провадження). Зазначення у законі мети застосування цих заходів вимагає від компетентного органу діяти у кожному конкретному випадку відповідно до ситуації, яка склалася. Особа, яка приймає рішення, використовує зазначені у законі критерії необхідності застосування запобіжних заходів для оцінки юридичного значення фактичних даних, виходячи з яких вона має прийняти рішення. Констатовано, що підстави застосування запобіжних заходів – це встановлені, оцінені і закріплені у процесуальному порядку слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом конкретні фактичні дані, які відповідають критеріям, визначеним у меті їх застосування.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Інститут прав людини в державах ісламської правової сім’ї
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Пукавський, Юрій; Коваль, Ігор; Pukavsky, Yuri; Koval, Ihor; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті проводиться порівняльний аналіз природи прав людини в державах ісламської правової сім’ї відповідно до встановлених західними державами норм. Висвітлюються особливості ставлення мусульманських, арабських держав до міжнародно правових актів, що регулюють питання захисту прав людини. Визначається основна проблема відсталості ісламських теократичних держав від демократичних та правових засад щодо питань захисту прав людини, які сформувались у Європі та світі. В 2020 році досі залишається актуальним питання захисту прав людини. Особливо цікавим воно є в контексті розгляду прав людини в державах ісламської правової сім’ї. Наприклад, в Об’єднаному Королівстві Саудівська Аравія лише в 2018 році жінки отримали право на керування авто. Проте, такі права не є базовими та основоположними, тож розглядати їх в контексті європейської моделі захисту прав є недоцільно. Але все ж, цікаво поглянути на це питання в розрізі базових прав людини, які звичні для жителів романо-германської правової сім’ї і захищаються міжнародними угодами. Досі за Основним законом Об’єднаного Королівства Саудівська Аравія не допускається поширення інших релігій, крім ісламу, а будь-які публічні прояви належності до не мусульманських релігій суворо заборонені. То чи можемо ми стверджувати, що право свободи віросповідання громадян цієї монархії порушується? Загалом, зрозуміло, що конфлікт між правами людини та релігією існує. І хоча держави, в яких сповідується іслам є зазвичай теоцентричними, можемо вважати, що іслам сумісний із правами людини. Наявність різного роду ісламських документів з прав людини, схожих за своєю суттю з міжнародними документами з прав людини, посилює думку про існування певної політики захисту прав людини. Тим не менш, існують погляди на користь та проти існування такої політики. Варто розуміти, що такі погляди можуть оцінюватись лише після визначення еквівалента існування етики прав людини в ісламі, і якщо так, то чи сумісна вона з принципами прав людини, що застосовуються в міжнародних відносинах. Окрім того, необхідно також визначити фактичну практичну позицію в різних мусульманських країнах.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Порівняльний аналіз повноважень нотаріальних органів Грузії та України
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Долинська, Марія; Dolynska, Maria; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Дослідження присвячене актуальним питанням правового регулювання провадження нотаріальної діяльності в Україні. У статті висвітлюється одне з центральних питань здійснення нотаріальної діяльності в будь-якій з держав-членів Міжнародного союзу латинського нотаріату – поняття повноважень нотаріусів. Здійснено порівняльний аналіз повноважень нотаріусів Грузії та України. Органи нотаріату як Грузії, так і України, покликані захищати суб’єктивні права та законні інтереси фізичних та юридичних осіб, які звертаються до них за вчиненням нотаріальних дій. У статті проаналізовано нормативні акти, які регулюють нотаріальну діяльність в Грузії та Україні, зауважуючи, що відбувається постійне вдосконалення нотаріального законодавства як Грузії, так і України. Правове регулювання нотаріальної діяльності, зокрема провадження нотаріального процесу, в Грузії та Україні здійснюється єдиними спеціальними республіканськими законами “Про нотаріат”. Автор наголошує на тому, що деякі правові норми, які регулюють нотаріальну діяльність в зазначених державах між собою дуже подібні, хоча мають свої особливості. Основними суб’єктами нотаріальної діяльності в Грузії та Україні виступають нотаріуси. Автор приходить до висновку, що повноваження нотаріусів Грузії є ширшими, оскільки вони наділені правом реєструвати акти цивільного стану: як шлюб, так і розірвання шлюбу.
  • No Thumbnail Available
    Item
    До питання правового статусу інших учасників судового процесу в цивільному судочинстві
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Василів, Соломія; Vasyliv, Solomia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті досліджено основні положення цивільного процесуального законодавства у частині правового регулювання інституту інших учасників судового процесу. Автором наголошено на актуальності тематики дослідження в контексті реформування судової системи в цілому та цивільного процесу зокрема. Інші учасники судової справи в цивільному судочинстві складають окрему групу суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин. Головною особливістю цієї групи суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин є відсутність юридичної зацікавленості у результаті розгляду і вирішення цивільної справи, проте їх роль та значення у вирішенні справи теж вагома. У ЦПК України визначений перелік інших учасників судового процесу та в окремих статтях окреслено правовий статус кожного з них, однак такий перелік не можна вважати повним, оскільки тривають дискусії щодо залучення до складу інших учасників судового процесу таких суб’єктів як педагог, психолог. У статті проаналізований зарубіжний досвід правового регулювання правового статусу інших учасників цивільного процесу, а також висвітлені питання інституту консультанта, технічного консультанта у цивільному процесуальному праві зарубіжних держав. У статті висвітлено класифікації інших учасників судового процесу, а саме поділ на дві групи: особи, які в силу своїх професійних обов’язків мають здійснювати організаційно-технічне забезпечення цивільного процесу (помічник судді, секретар судового засідання, судовий розпорядник), ці учасники процесу знаходяться в штаті суду, тому іноді їх зараховують до осіб, діяльність яких пов’язана з правосуддям; особи, які сприяють розгляду та вирішенню цивільної справи по суті (свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, експерт у галузі права), також ці учасники процесу виконують функцію сприяння здійсненню правосуддя у цивільних справах. Також автор звертає увагу на необхідність вдосконалення правового регулювання статусу таких суб’єктів як помічник судді та експерт у галузі права, усунення окремих недоліків понятійного апарату цивільного процесуального законодавства у питанні інших учасників судового процесу.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Поняття адміністративно-правового забезпечення та його механізму
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Чистоклетов, Леонтій; Хитра, Олександра; Chystokletov, Leontii; Khytra, Oleksandra; Національний університет “Львівська політехніка”; Львівський державний університет внутрішніх справ; Lviv Polytechnic National University; Lviv State University of Internal Affairs
    Актуальність статті обумовлена потребою в науково обґрунтованих дефініціях понять адміністративно-правового забезпечення (надалі також – АПЗ) та його механізму, формулювання яких є її метою. У процесі реалізації мети статті використано системний підхід, методи аналізу і синтезу, експертні оцінки. Здійснено аналіз низки поглядів на суть і структуру адміністративно-правового забезпечення. У рамках цього аналізу виявлено їх переваги та недоліки, а також ті опорні точки, які необхідні для формулювання дефініції поняття “адміністративно-правове забезпечення”. Зокрема, до цих точок зараховано використовуване деякими адміністративістами поняття “адміністративно-правова основа”, яке відображає сукупність взаємопов’язаних, внутрішньо узгоджених, основоположних нормативно– правових актів, котрі містять юридичні принципи й норми, спрямовані на адміністративно-правове регулювання суспільних відносин відповідно до суспільних потреб. Запропоновано таку дефініцію АПЗ: адміністративно-правове забезпечення – це адміністративно-правова основа впливу суб’єктів державно-владних повноважень на суспільні відносин у сфері публічного управління та їх діяльність, спрямована на формування, використання й удосконалення зазначеної основи з метою реалізації цілей адміністративного права. Розглянуто низку трактувань поняття “механізм адміністративно-правового забезпечення”. У процесі їх аналізу зокрема, з’ясовано, що деякі фахівці ототожнюють поняття “механізм адміністративно-правового забезпечення” й “адміністративно-правовий механізм”, та враховано вимогу, що дефініція механізму АПЗ має містити чітку вказівку на наявність у цьому механізмі інституційної складової. Зроблено висновок, що механізм АПЗ є системою, яку утворюють юридичні та фізичні особи, завдяки діям котрих формується, функціонує й вдосконалюється це забезпечення, а також принципи, форми, методи адміністративно-правового регулюання та управлінські технології
  • No Thumbnail Available
    Item
    Співвідношення контролю та нагляду в діяльності органів системи Міністерства внутрішніх справ України
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Скочиляс-Павлів, Ольга; Skochylias-Pavliv, Olha; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    Стаття присвячена дослідженню співвідношення контролю та нагляду в діяльності органів системи Міністерства внутрішніх справ України. Проаналізовано основні підходи до визначення змісту понять “контроль” і “нагляд” у юридичній науці. Доведено, що якщо забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина, охорона правопорядку, забезпечення законності, громадської безпеки – це зміст правоохоронної функції держави, то контроль і нагляд – це методи, в результаті використання яких проявляється правоохоронна функція. До спеціальних органів, що здійснюють контрольну та наглядову діяльність, належить Міністерство внутрішніх справ України. Одне з основних завдань, покладених на нього, є забезпечення державного контролю (нагляду) у сфері внутрішніх справ. Сфера внутрішніх справ визначається через комплекс суспільних відносин, які пов’язані із захистом життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від протиправних посягань, підтримкою, зміцненням громадського порядку та публічної безпеки. Запропоновано формування у системі органів Міністерства внутрішніх справ України таких умов, які б сприяли поступовому звуженню сфери контролю і оптимізації сфери нагляду задля підвищення ефективності діяльності зі захисту прав і законних інтересів громадян. Розглянуто діяльність суб’єктів контролю і нагляду системи Міністерства внутрішніх справ України за додержанням законодавства з точки зору організаційно-правового аспекту. Наголошено, що в процесуальному значенні контроль і нагляд у сфері внутрішніх справ – це зміст контрольного процесу, в якому першочергове значення набуває контрольна діяльність, а наглядова діяльність обумовлена контрольною, в чому проявляється дискурсивний характер контрольно-наглядової діяльності.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Окремі аспекти забезпечення прав дитини в інформаційному середовищі
    (Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Нестеренко, Анна; Nesterenko, Anna; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
    У статті комплексно досліджуються засоби адміністративно-правового характеру, які забезпечують охорону та захист дитини як повноцінного суб’єкта інформаційного середовища. Аналізується теоретична і практична значущість адміністративно-правових режимів у регулюванні діяльності інформаційного середовища. Вирішення цієї проблеми потребує застосування комплексних засобів адміністративно-правового характеру, які здатні забезпечити охорону та захист дитини як повноцінного суб’єкта правовідносин в інформаційному середовищі, сприяти безпечному та відповідальному використанню нових засобів масової комунікації та протистояти розповсюдженню незаконних онлайн-практик. Саме такими засобами захисту адміністративно-правового характеру виступають адміністративно-правові режими. Для вирішення поставленого завдання у статті застосовано загальнонаукові та спеціальні методи. За допомогою формально-аналітичного методу було проаналізовано визначення адміністративно-правового режиму. Метод системного аналізу дозволив встановити важливість адміністративно-правових режимів стосовно дотримання прав дітей в інформаційному середовищі. За допомогою порівняльно-правового методу було проаналізовано національні та міжнародні нормативно-правові акти на предмет закріплених норм дотримання прав дитини в інформаційному середовищі та визначено основні прогалини у цій сфері на законодавчому рівні. Зокрема, було встановлено, що законодавчого закріплення потребують питання, які стосуються забезпечення конфіденційності та безпеки персональних даних дитини у віртуальному просторі. Також за допомогою цього методу сформульовано рекомендації стосовно вдосконалення стратегії державної політики стосовно розвитку безпечного для дитини інформаційного середовища.