Рroblem оkazaniа oskarżonego w świetle reguły “nemo se ipsum accusare tenetur” oraz w kontekście stosowania przymusu w postępowaniu karnym

Abstract

Стаття присвячена проблемним питанням пред’явлення для впізнання з метою ідентифікації обвинуваченого (підозрюваного) в кримінальних провадженнях за кримінальним процесуальним законодавством Польщі у світлі дії правила nemo se ipsum accusare tenetur (ніхто не зобов’язаний сам себе обвинувачувати), а також у контексті застосування примусу в кримінальному процесі. Зокрема, ґрунтовно досліджуються процесуальні та криміналістичні аспекти пред’явлення для впізнання як слідчої (розшукової) дії та як способу отримання доказів у кримінальному провадженні. Звернуто увагу на важливе в цих випадках дотримання кримінального процесуального законодавства в контексті недопущення надмірного застосування примусу щодо особи. В статті наводяться аргументи щодо такої слідчої (розшукової) дії як пред’явлення для впізнання на користь того, що хоча показання свідка чи імовірного виконавця кримінального правопорушення і має відповідну ідентифікаційну цінність, особливо в умовах, що виключають будь-які припущення, положення закону не обмежують проведення цієї слідчої (розшукової) дії лише безпосереднім упізнанням особи. В кримінальному процесуальному законі також немає заборони пред’являти особу та зображення в одній процесуальній слідчій процедурі. Тут йдеться якраз про те, щоб розглянути корисність кожної з цих процесуальних дій у фактичних та доказових реаліях конкретного кримінального провадження. При цьому результат належним чином проведеної слідчої (розшукової) дії не можна розглядати як вирішальний доказ вини чи невинуватості обвинуваченого. Також в статті підкреслено, що в процесі пред’явлення обвинуваченого для ідентифікації важливо суворо дотримуватись положень кримінального процесу, щоб виключити надмірне застосування примусу у кримінальному провадженні.

Artykuł dotyczny problemu оkazaniа oskarżonego w celu identyfikacji oskarżonego (podejrzanego) w postępowaniu karnym na podstawie polskiego prawa karnego procesowego w świetle reguły nemo se ipsum accusare tenetur (nikt nie jest winien oskarżonemu) oraz w kontekście stosowania przymusu w postępowaniu karnym. W szczególności dokładnie zbadane są proceduralne i kryminalistyczne aspekty оkazaniа oskarżonego oraz sposoby uzyskiwania dowodów w postępowaniu karnym. W tym wypadku ważne jest przestrzeganie obowiązujących przepisów w kontekście zapobiegania nadmiernego stosowania przymusu wobec osoby. Artykuł przemawia za takim postępowaniem śledczym (poszukiwawczym) jako przedstawieniem do identyfikacji na korzyść faktu, że chociaż zeznania świadka lub domniemanego sprawcy przestępstwa mają odpowiednią wartość identyfikacyjną, zwłaszcza w warunkach wykluczających jakiekolwiek przypuszczenia, prawo nie ogranicza prowadzenia tej czynności dochodzeniowej (przeszukania) tylko do bezpośredniej identyfikacji osoby. Nie ma również w prawie karnym zakazu przedstawiania zarówno osoby, jak i wizerunku w jednym postępowaniu procesowym. Tu chodzi tylko o rozważenie przydatności każdej z tych czynności procesowych w realiach faktycznych i dowodowych konkretnego postępowania karnego. Jednocześnie wynik prawidłowo przeprowadzonej czynności śledczej (poszukiwania) nie może być uznany za rozstrzygający dowód winy lub niewinności oskarżonego. W artykule podkreślono również, że w procesie przedstawiania oskarżonego do identyfikacji ważne jest ścisłe przestrzeganie przepisów postępowania karnego, aby uniknąć nadmiernego stosowania przymusu w postępowaniu karnym.