Вісники та науково-технічні збірники, журнали
Permanent URI for this communityhttps://ena.lpnu.ua/handle/ntb/12
Browse
8 results
Search Results
Item Причини, види та наслідки помилкової криміналізації(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Слотвінська, Наталія; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена питанням причин, видів та наслідків помилкової криміналізації. Однією з проблем криміналізації суспільно небезпечних діянь є те, що різні фактори можуть спричинити неправильну, або так звану помилкову криміналізацію. Її видами є: 1) необґрунтована криміналізація; 2) надмірна криміналізація; 3) неповна криміналізація; 4) неправильна криміналізація. Необґрунтована (безпідставна) криміналізація полягає у визнанні кримінальним правопорушенням діяння, якому не притаманні достатні для криміналізації характер та ступінь шкідливості (небезпечності). Тобто, у такому випадку криміналізація здійснюється за відсутності для цього підстав і в її результаті кримінальним правопорушенням визнається діяння, яке об’єктивно таким не є. Надмірна криміналізація має місце у випадку, коли у криміналізації немає об’єктивної необхідності, що зумовлено наявністю кримінальної відповідальності за діяння, яке криміналізується. У такому випадку криміналізації підлягає діяння, якому притаманні необхідні для криміналізації характер та ступінь шкідливості, але яке не має потреби у криміналізації, оскільки кримінальна відповідальність за нього вже існує. Це призводить до появи дублюючих або не потрібних спеціальних складів кримінальних правопорушень. Що ж стосується неповної криміналізації, то це криміналізація, яка не охоплює усіх діянь (проявів діяння), характер та ступінь шкідливості яких дозволяє визнавати їх кримінальними правопорушеннями. У результаті такої криміналізації поза дією кримінального закону залишаються діяння, за вчинення яких, виходячи з їх сутності, об’єктивно мають застосовуватися заходи кримінально-правового характеру. Неправильна (неточна) криміналізація полягає в тому, що при її здійсненні злочинним визнається діяння, характер і ступінь шкідливості якого є достатнім для його криміналізації, але законодавче описання якого не зовсім правильно відображає сутність такого діяння. Тобто, у такому випадку має місце неправильне відображення в законі сутності злочинного діяння. Результатом неправильної криміналізації є розпливчасте, двозначне, неточне формулювання ознак кримінального правопорушення, яке призводить, по-перше, до нечіткого встановлення меж кримінальної відповідальності за певне діяння, по-друге, до складнощів у визначенні ознак такого діяння, по-третє, до проблем у відмежуванні злочинного діяння від незлочинного, оскільки через зазначені причини відбувається “злиття” ознак відповідних кримінального правопорушення та адміністративного чи іншого правопорушення.Item Історія становлення кримінального законодавства щодо затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Nataliia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена історії становлення кримінального законодавства щодо затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення. В історії вітчизняного кримінального законодавства першою обставиною, що виключає злочинність діяння, був стан необхідної оборони, згадки про яку можна зустріти у “Руській Правді” (ст. 26), “Військовому Артикулі” 1715 р. (ст. 156), “Уложенні про покарання кримінальні та виправні” 1845 р. (ст. 107) тощо. У Радянському кримінальному законодавстві “Керівні засади кримінального права РРСФР” 1919 р. передбачали як таку обставину також лише необхідну оборону (ст. 15). У кримінальних кодексах УРСР 1922 та1927 рр. закріплювалися вже три обставини, що виключають суспільну небезпеку та протиправність діяння: 1) необхідна оборона, 2) крайня необхідність – у нормах Загальної частини, 3) затримання злочинця – у нормах Особливої частини КК. Щодо історії розвитку затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення, треба підкреслити, що першу згадку про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, ми можемо знайти в ст. 38 Короткої редакції “Руської правди”, де законодавчо встановлюється правило, корені якого сягають звичаю – вбити злодія на місці вчинення злочину. Ст. 40 Великої редакції Руської Правди надавала потерпілому право вбити нічного злодія, якщо останній не був зв’язаний і чинив опір. Процес феодалізації Давньоруської держави, посилення ролі князя і княжого суду внесли корективи і обмеження в досудові розправи. Так, ст. 6 Двінської статутної грамоти 1397-1398 рр. містила відповідальність за угоду між потерпілим і злочинцем, за якої потерпілому діставалася сума штрафу, належна наміснику. У більшості праць із кримінального права, присвячених затриманню злочинця, становлення цього інституту пов’язують з радянським періодом в Україні. І це цілком виправдано, бо саме на цьому етапі почалося законодавче формування норм про затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, в Україні та у всьому Радянському Союзі. В період громадянської війни, господарської розрухи, розгулу злочинності на думку правознавців, держава була змушена вдатися до таких репресивних заходів, оскільки, в першу чергу, мала на меті в максимально короткий термін навести порядок на фронті і в тилу. У такій ситуації, звичайно ж, не могло існувати чітких правових обмежень щодо заподіяння шкоди особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, під час її затримання. До 1922 року в українському кримінальному праві затримання злочинця, як обставина, що виключає злочинність діяння, характеризувалося не тільки відсутністю відповідної нормативної, а й навіть теоретичної розробки. Кримінальне законодавство радянського періоду також не передбачало спеціальної норми про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Тільки Кримінальний кодекс РРФСР 1922 р. містив ст. 145 та ст. 152, що передбачають відповідальність за вбивство і тяжкі тілесні ушкодження злочинцеві під час його затримання. В Україні новий етап у розвитку кримінально-правового інституту затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, почався із прийняттям КК УРСР 1960 року. Цей закон у питанні регламентації затримання злочинця вигідно відрізнявся від аналогічних законів більшості союзних республік та Основ кримінального законодавства Союзу РСР 1958 року. Так, у ч. 3 ст. 15 КК УРСР вказувалося, що “дії, вчинені потерпілим та іншими особами безпосередньо після вчинення посягання з метою затримання злочинця і доставлення його відповідним органам влади, як правомірні, прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання та обстановці затримання злочинця”. Наразі КК України передбачає такі обставини, що виключають злочинність діяння: 1) необхідна оборона; 2) уявна оборона; 3) затримання особи, яка вчинила злочин; 4) крайня необхідність; 5) фізичний або психічний примус; 6) виконання наказу або розпорядження; 7) діяння, пов’язане з ризиком; 8) виконання спеціального завдання їх запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.Item Систематичне знущання як обставина, що може обумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання(Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Слотвінська, Наталія; Slotvinska, Nataliia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityПроаналізовано системне знущання як обставина, що може спричинити виникнення стану сильного душевного хвилювання. Встановлено, що в ст. 116 КК України вказано обставину, яка може обумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання, яку не наведено в ст. 95 КК 1960 р., – систематичне знущання. Щоправда, законодавець не роз’яснює, що саме треба розуміти під систематичним знущанням. Не робить цього і Пленум Верховного Суду України. Не зрозуміло, з яких причин, але в ст. 123 КК України перелік обставин, які можуть спричинити виникнення стану сильного душевного хвилювання, не було доповнено цією обставиною, що треба розглядати як прогалину в законодавстві. Доведено, що виокремлення досліджуваної обставини є позитивною тенденцією з огляду на те, що законодавець цим розширює коло обставин, які можуть зумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання, а це свідчить про те, що більше уваги приділяється суб’єктивним аспектам виникнення такого стану. Це, своєю чергою, зумовило пом’якшення кримінальної відповідальності на рівні її диференціації в тих випадках, коли умисне вбивство було вчинене в стані сильного душевного хвилювання, спричиненого систематичним знущанням. Адже раніше в таких випадках, коли систематичне знущання не могло бути віднесене до протизаконного насильства чи тяжкої образи, умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання підлягало кваліфікації за статтею, яка передбачає основний склад умисного вбивства.Item Принцип справедливості та його місце в системі принципів призначення покарання(Видавництво Львівської політехніки, 2021-01-10) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена аналізу принципу справедливості та його місця у системі принципів призначення покарання. Доведено, що особливістю принципу справедливості є те, що він має комплексний характер, акумулює в собі всі інші принципи. Якщо будуть порушені вони, порушується і принцип справедливості. Несправедливим буде призначення покарання, якщо не будуть дотримані передбачені нормами кримінального закону вимоги до призначення покарання; якщо призначення покарання порушує право особи на честь та гідність – воно також буде несправедливим; якщо особі призначається покарання, виходячи з її політичних переконань або соціального статусу – це також несправедливо; призначення покарання особі, яка не вчинила кримінального правопорушення є порушенням принципу справедливості; якщо при призначенні покарання не враховуються особистість підсудного, пом’якшуючі чи обтяжуючі обставини та інші обов’язкові фактори – в цьому випадку крім того, що порушується принцип індивідуалізації покарання, порушується також принцип справедливості. Констатовано, що, не зважаючи на доволі широке коле досліджень у цій сфері, питання правового механізму реалізації принципу справедливості призначення покарання було і продовжує залишатися таким, що потребує наукового дослідження.Item Поручитель як особа, що заслуговує на довіру(Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Красько, Сюзанна; Слотвінська, Наталія; Krasko, Suzanna; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена питанню, що становить інтерес науковців та практиків у контексті застосування запобіжного заходу у вигляді особистої поруки – характеристиці особи поручителя, як такої, що заслуговує на довіру. Дослідження положень чинного законодавства та результатів наукових праць вчених обґрунтовано дозволило сформувати відповідні висновки. Так, аналіз положень Кримінального процесуального кодексу України дає можливість стверджувати, що поручителів, котрі «заслуговують на довіру» під час обрання запобіжного заходу у вигляді особистої поруки, за загальним правилом, повинно бути декілька (двоє і більше, причому конкретну кількість поручителів визначає слідчий суддя, суд), і вони у своїй взаємодії повинні виконати взяті на себе зобов’язання. Зазначене підтверджується тим, що обставиною за якої слідчий суддя або суд, може визнати достатньою наявність одного поручителя, є характеристика його як особи, що заслуговує на «особливу довіру». Вважаємо, що вирішуючи питання про застосування такого запобіжного заходу як особиста порука, слідчий суддя, суд повинні встановити характер відносин між потенційним поручителем (поручителями) та підозрюваним, обвинуваченим. Вказане зумовлено метою застосування даного запобіжного заходу, а саме забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного, обвинуваченого та його своєчасної участі у кримінальному провадженні (наприклад, у проведенні слідчих (розшукових) дій). Адже лише особа котра матиме вплив на конкретного підозрюваного, обвинуваченого, зможе виконати взяті на себе зобов`язання і досягти необхідного результату, в іншому разі (навіть за умови беззаперечного авторитету у інших осіб) доцільність та ефективність такого запобіжного заходу сумнівна. Отже, взаємодовірливий характер відносин між поручителем та підозрюваним, обвинуваченим, визнання авторитету поручителя підозрюваним, обвинуваченим є вагомими чинниками, що можуть вплинути на досягнення мети запобіжного заходу у вигляді особистої поруки, а тому слідчий суддя, суд розглядаючи клопотання слідчого, прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді особистої поруки повинен упевнитися у існуванні обставин, що підтверджують наявність зазначених відносин.Item Receiving by the exposer of corruption information about the state of the pre-trial investigation initiated by his statement or message(Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Канцір, Володимир; Слотвінська, Наталія; Kantsir, Volodymyr; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityВ статті проаналізовано окремі положення чинного законодавства та судової практики з метою з’ясування змістовного наповнення визначення, що міститься у частині 3 статті 60 Кримінального процесуального кодексу України “стан досудового розслідування”. Поставлена мета зумовлена нормою Кримінального процесуального кодексу України, яка встановлює, що заявник який є викривачем (крім можливості: отримувати від органу, до якого він подав заяву, документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію; отримувати витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань; подавати на підтвердження своєї заяви речі і документи; отримувати інформацію про закінчення досудового розслідування) наділений правом в порядку, встановленому Законом України № 1700-VII “Про запобігання корупції” від 14 жовтня 2014 року, отримувати інформацію про стан досудового розслідування, що розпочате за його заявою чи повідомленням; а також зумовлена відсутністю офіційного тлумачення цього положення, наукових розвідок та неоднозначністю судової практики. Аналіз Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення, довів, що зміст визначення “стан досудового розслідування” недоцільно прирівнювати до інформації, що окреслює стан тривання чи завершення цього розслідування, адже враховуючи той факт, що законодавець надав викривачу привілейоване становище, поряд з заявником щодо отримання інформації про досудове розслідування (ч. 3 ст. 60 КПК України, п. 13 ч. 2 ст. 53-3 Закону України № 1700-VII від 14 жовтня 2014 року), обґрунтовано приходимо до висновку, що ця інформація не охоплюється даними, що містяться у витязі з Єдиного реєстру досудових розслідувань.Item Питання призначення покарання із врахуванням особи винного(Видавництво Львівської політехніки, 24-02-20) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Давидюк, Валентин; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Natalia; Davidyuk, Valentin; Марысюк, Константин; Слотвинская, Наталия; Давыдюк, Валентин; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityВідмежовано поняття “особа винного”, “особа злочинця” та “суб’єкт злочину”. Відтак проаналізовано групи ознак, що характеризують зазначені поняття. Встановлено, що беручи до уваги характеристики особи винного, під час призначення покарання, необхідно дотримуватись таких правил: у кожному кримінальному провадженні потрібно враховувати ознаки, що характеризують особу винного із різних сторін (фізичні, психічні, соціальні та правові), зокрема ознаки, що характеризують винного до, під час, та після вчинення злочину; й позитивні, й негативні ознаки; окрім того, суд повинен належно описати, які саме ознаки, що характеризують винного, він бере до уваги, а також, який вони мають вплив на призначуване покарання.Item Питання попередження злочинності щодо мігрантів у рішеннях XII Конгресу Організації Об’єднаних Націй з питань боротьби зі злочинністю та кримінального правосуддя 2010 р.(Видавництво Львівської політехніки, 2018-02-26) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Nataliya; Марисюк, Костянтин; Слотвинская, Наталия; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University2010 року в м Салвадор (Бразилія) відбувся XII Конгрес Організації Об’єднаних Націй з питань боротьби зі злочинністю та кримінального правосуддя. У порядку денному для обговорення було вісім питань, серед яких і питання, що стосувались заходів кримінального правосуддя щодо боротьби з незаконним ввезенням мігрантів і торгівлею людьми і зв’язку з транснаціональною організованою злочинністю, а також заходів із попередження злочинності та кримінальному правосуддю в боротьбі з насильством щодо мігрантів, робітників-мігрантів та членів їхніх сімей. Підсумковим документом Конгресу стала Салвадорська декларація про комплексні стратегії для відповіді на глобальні виклики: системи попередження злочинності та кримінального правосуддя і їхній розвиток у світі, що змінюється. Салвадорська декларація також вказувала на необхідність державам-учасницям розглянути питання про прийняття і здійснення ефективних заходів щодо попередження незаконного ввезення мігрантів, переслідування й покарання за нього, а також забезпечити права незаконно ввезених мігрантів відповідно до Протоколу проти незаконного ввезення мігрантів сушею, морем і повітрям, що доповнює Конвенцію організації Об’єднаних Націй проти транснаціо- нальної організованої злочинності, а також пропонувала державам-учасницям негайно вжити заходів, щоб включити до міжнародних стратегій і норм у галузі попередження злочинності заходи щодо попередження злочинів, пов’язаних з насильством щодо мігрантів, а також насильством на ґрунті расизму, ксенофобії та аналогічних форм нетерпимості, а також переслідуванню і покаранню за їх вчинення.