Browsing by Author "Марисюк, Костянтин"

Now showing 1 - 18 of 18

V Міжнародний тюремний конгрес 1895 р.: основні ідеї та рішення
(Видавництво Львівської політехніки, 2017-03-28) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Konstantin; Марисюк, Константин; Національний університету «Львівська політехніка»; Lviv Polytechnic National University
Проаналізовано питання, пов’язані з діяльністю V Міжнародного тюремного конгресу, який проходив у м. Парижі у 1895 р. Досліджено склад учасників останнього, основні ідеї, висловлені на ньому, та рішення, ухвалені у результаті його проведення. Окрему увагу звернено на питання запобігання злочинності неповнолітніх.
Декриміналізація як метод кримінально-правової політики
(Видавництво Львівської політехніки, 2019-03-26) Марисюк, Костянтин; Канцір, Володимир; Marysyuk, Kostyantyn; Kancir, Volodymyr; Марисюк, Константин; Канцир, Владимир; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Проаналізовано питання декриміналізації як методу кримінально-правової політики. Підсумовуючи викладене, констатовано, що декриміналізація як процес офіційного визнання факту втрати певним діянням суспільної небезпеки та вилучення норми, яка раніше встановлювала кримінальну відповідальність за згадане діяння, із КК України, є одним із найдієвіших методів кримінально-правової політики. Водночас, хоч законодавець і доволі часто звертається до декриміналізації у своїй діяльності, все ж остання, на нашу думку, не повною мірою використовується у процесі реформування не лише окремих норм чинного закону про кримінальну відповідальність, а й згаданого закону загалом.
Депеналізація як метод кримінально-правової політики
(Видавництво Львівської політехніки, 2018-02-26) Марисюк, Костянтин; Канцір, Володимир; Marysyuk, Kostyantyn; Kantsir, Volodymyr; Марисюк, Костянтин; Канцир, Владимир; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Стаття присвячена аналізу депеналізації як методу кримінально-правової політики. Зроблено висновок, що відсутність єдиного розуміння поняття та суті депеналізації не дає можливості повною мірою реалізувати цей метод кримінальноправової політики на практиці. В той же час, він міг би виступити одним дієвих інструментів реформування вітчизняного кримінального законодавства в умовах задекларованої гуманізації кримінальної відповідальності та покарання. Як видається, таким чином можна було б значно скоротити кількість осіб, засуджених до покарань, пов’язаних з ізоляцією особи від суспільства (передусім – до позбавлення волі на певний строк), а й реформувати систему кримінальних покарань загалом, виключивши з неї або хоча б суттєво реформувати явно застарілі та фактично недієві види покарань.
Класифікація форм співучасті у злочині
(Видавництво Львівської політехніки, 2020-02-24) Крижановський, Анатолій; Марисюк, Костянтин; Kryzhanovskyi, Anatoliy; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Проаналізовано питання класифікації форм співучасті у злочині. Констатовано, що сучасне кримінальне право знаходиться доволі далеко від вирішення питання про уніфікований підхід до класифікації форм співучасті. Не зміг повною мірою зняти згадану суперечку й чинний КК України. Не заперечуючи аргументи усіх сторін, все ж, на нашу думку, зараз не час для радикальних змін одного з чільних інститутів кримінального права, особливо за умов активного розроблення нового КК України. Відтак, і надалі базовим і найактуальнішим для правильної кримінально-правової кваліфікації пропонується й надалі вважати закріплений у ст. 28 КК України підхід, згідно з яким за суб’єктивними ознаками, за стійкістю суб’єктивних зв’язків, стійкістю умислу розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами: а) вчинення злочину групою осіб; б) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; в) вчинення злочину організованою групою; г) вчинення злочину злочинною організацією. Єдиною зміною, яка давно назріла, ми вважаємо доповнення згаданого переліку пунктом “г” “вчинення злочину бандою”. Незважаючи на існуючі у науці протилежні думки з цього приводу, ми переконані у необхідності згаданого кроку, який слугуватиме чіткішому виокремленню ознак, притаманних саме банді, а також відмежує останню від інших форм співучасті від злочину.
Мобінг: поняття, суть та питання криміналізації
(Видавництво Львівської політехніки, 2018-02-26) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Konstantin; Марисюк, Константин; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Стаття присвячена аналізу дій, пов’язаних із психологічним (моральним) переслідуванням працівника, тобто з так званим мобінгом. Зазвичай мобінг може мати на меті формування у працівника заниженої оцінки власних професійних навиків, результатом чого може стати фактична неможливість ефективно виконувати свої професійні функції та, часто, або підпорядкування його волі інших (пристосування до ситуації), або й виникнення психічних чи психосоматичних захворювань. На цей час в Україні відсутня спеціальна норма, яка б врегульовувала дії мобера щодо організації чи здійснення переслідування. Саме тому на практиці доводиться застосовувати норми Кримінального кодексу України, які передбачають відповідальність за аналогічні діяння загального характеру. Так, наприклад, якщо наслідком мобінгу є самогубство жертви, за наявності інших ознак складу злочину, відповідальність має наставати за ст. 120 КК України (“Доведення до самогубства”). Не претендуючи на істину в останній інстанції, можемо запропонувати два варіанти вирішення ситуації. Одним із варіантів пропонуємо доповнити розділ V Особливої частини самостійною статтею, перша частина якої передбачала б кримінальну відповідальність за порушення прав працівника шляхом застосування психологічного насилля або інших елементів мобінгу, якщо ці дії спричинили тяжкі наслідки або вчинені службовою особою, а друга – якщо ці дії спричинили особливо тяжкі наслідки. Ще одним із варіантів вирішення ситуації вбачається доповнення ст. 67 КК України “Обставини, які обтяжують покарання” пунктом “вчинення злочину з застосуванням систематичного психологічного притиснення працівника з боку працедавця або інших працівників (мобінгу)”.
Ознаки транснаціональних злочинних організацій
(Видавництво Львівської політехніки, 2017-03-28) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Konstantin; Марисюк, Константин; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Вивчення питань організованої злочинності є надзвичайно важливим завданням не лише вчених-теоретиків, а й практиків. Не менше значення має й розроблення дієвих заходів зі запобігання незаконній діяльності цих угрупувань. Особливість згаданих формувань пояснюється тим, що останні зазвичай завдають шкоди своєю діяльністю не лише окремим фізичним або юридичним особам, а несуть небезпеку для цілих галузей народного господарства, таким чином ставлячи під загрозу належне функціонування або й загалом існування останніх. Що ж стосується найскладнішого та найорганізованішого виду організованих злочинних угрупувань – транснаціональних злочинних організацій, то їхня діяльність часто несе небезпеку не лише для економіки окремих держав, а й загрожує соціальній, економічній та політичній стабільності цілих регіонів, а деколи – й світу загалом.
Окремі питання кримінальної відповідальності за домашнє насильство
(Видавництво Львівської політехніки, 2021-01-10) Марисюк, Костянтин; Борецька, Марія; Marysyuk, Kostyantyn; Boretska, Mariya; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Стаття присвячена аналізу питань кримінальної відповідальності за домашнє насильство. Згідно зі статтею 1261 КК України, домашнє насильство визначається як умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи. З аналізу об’єктивної сторони згаданого кримінального правопорушення випливає, що домашнє насильство є кримінальним правопорушенням з матеріальним складом. Діяння полягає у вчиненні: фізичного, психологічного та економічного насильства. Потерпілим від домашнього насильства може бути подружжя чи колишнє подружжя або інша особа, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких стосунках, а також інші особи, які пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки, за умови спільного проживання. Констатовано, що останні зміни до кримінального законодавства спричинили вагомий внесок у боротьбу з домашнім насильством в Україні. Ці зміни враховують загальновизнані міжнародні принципи регулювання досліджуваної сфери відносин. Проте, проблемою й надалі залишається нечіткість вітчизняного законодавства та відсутність уніфікованої позиції щодо кваліфікації діянь, які становлять домашнє насильство.
Питання попередження злочинності щодо мігрантів у рішеннях XII Конгресу Організації Об’єднаних Націй з питань боротьби зі злочинністю та кримінального правосуддя 2010 р.
(Видавництво Львівської політехніки, 2018-02-26) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Nataliya; Марисюк, Костянтин; Слотвинская, Наталия; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
2010 року в м Салвадор (Бразилія) відбувся XII Конгрес Організації Об’єднаних Націй з питань боротьби зі злочинністю та кримінального правосуддя. У порядку денному для обговорення було вісім питань, серед яких і питання, що стосувались заходів кримінального правосуддя щодо боротьби з незаконним ввезенням мігрантів і торгівлею людьми і зв’язку з транснаціональною організованою злочинністю, а також заходів із попередження злочинності та кримінальному правосуддю в боротьбі з насильством щодо мігрантів, робітників-мігрантів та членів їхніх сімей. Підсумковим документом Конгресу стала Салвадорська декларація про комплексні стратегії для відповіді на глобальні виклики: системи попередження злочинності та кримінального правосуддя і їхній розвиток у світі, що змінюється. Салвадорська декларація також вказувала на необхідність державам-учасницям розглянути питання про прийняття і здійснення ефективних заходів щодо попередження незаконного ввезення мігрантів, переслідування й покарання за нього, а також забезпечити права незаконно ввезених мігрантів відповідно до Протоколу проти незаконного ввезення мігрантів сушею, морем і повітрям, що доповнює Конвенцію організації Об’єднаних Націй проти транснаціо- нальної організованої злочинності, а також пропонувала державам-учасницям негайно вжити заходів, щоб включити до міжнародних стратегій і норм у галузі попередження злочинності заходи щодо попередження злочинів, пов’язаних з насильством щодо мігрантів, а також насильством на ґрунті расизму, ксенофобії та аналогічних форм нетерпимості, а також переслідуванню і покаранню за їх вчинення.
Питання призначення покарання із врахуванням особи винного
(Видавництво Львівської політехніки, 24-02-20) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Давидюк, Валентин; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Natalia; Davidyuk, Valentin; Марысюк, Константин; Слотвинская, Наталия; Давыдюк, Валентин; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Відмежовано поняття “особа винного”, “особа злочинця” та “суб’єкт злочину”. Відтак проаналізовано групи ознак, що характеризують зазначені поняття. Встановлено, що беручи до уваги характеристики особи винного, під час призначення покарання, необхідно дотримуватись таких правил: у кожному кримінальному провадженні потрібно враховувати ознаки, що характеризують особу винного із різних сторін (фізичні, психічні, соціальні та правові), зокрема ознаки, що характеризують винного до, під час, та після вчинення злочину; й позитивні, й негативні ознаки; окрім того, суд повинен належно описати, які саме ознаки, що характеризують винного, він бере до уваги, а також, який вони мають вплив на призначуване покарання.
Поняття, види та загальна характеристика корупційних правопорушень
(Видавництво Львівської політехніки, 2021-10-10) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Стаття присвячена поняттю, видам та загальній характеристиці корупційних правопорушень, адже короупція є одним із найстійкіших негативних явищ у діяльності органів державної влади й управління. Вона вражає всі сфери суспільного життя, сприяє поширенню організованої злочинності, створює соціальну напругу, породжує у населення невпевненість у здатності влади здійснити організаційні та практичні заходи щодо подолання системної кризи й відродження України. Вона становить значну загрозу для демократії, реалізації принципу верховенства права, соціального прогресу, становлення громадянського суспільства та національної безпеки. Тому знання сутності, причин, умов та факторів (чинників) корупції та знання корупційних правопорушень в реаліях сьогодення, дасть змогу передусім розробити та запровадити заходи, що мали б обмежити можливість її поширення та негативного впливу в усіх сферах суспільного життя. Встановлено, що корупційні правопорушення є узагальнюючим терміном, який охоплює усі форми поведінки особи, уповноваженої на виконання функцій держави, що носять корупційний характер і визнаються протиправними (корупційні діяння), а також діяння, що вчинюються такою або іншою особою, і створюють умови для вчинення корупційних діянь чи є приховуванням їх або потуранням їм. Доведено, що корупційні правопорушення не є якимось особливим, таким, що не “вписується” у класичну схему правопорушень, видом правопорушень. Корупційні правопорушення – це ті ж кримінальні, адміністративні, дисциплінарні, конституційні, цивільно-правові правопорушення, які, як і інші правопорушення, об’єднані в окрему групу в силу специфічних ознак об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони посягання. Їм, як і іншим правопорушенням, притаманні ті самі ознаки, що, власне, і роблять їх правопорушеннями – суспільна небезпека (шкідливість), протиправність, винність і караність (передбачення за їх вчинення юридичної відповідальності).
Правове регулювання дитячої евтаназії за законодавством Бельгії
(Видавництво Львівської політехніки, 2017-03-28) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Konstantin; Марисюк, Константин; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Статтю присвячено аналізу питання легалізації дитячої евтаназії в Бельгії. У березні 2014 р. у Бельгії було введено в дію спеціальний закон, який дозволив застосування евтаназії до дітей не залежно від їхнього віку. Відтак, вона стала першою державою у світі, яка встановила настільки широкі рамки дозволу у цій сфері. Згідно з цим законом, лікарі мають право припинити життя особам, які не досягли 18-річного віку, якщо останні перебувають у безнадійному з погляду медицини стані, відчувати постійні і нестерпні страждання, які неможливо полегшити, і які протягом найближчого часу призведуть до смерті. Важливо, що прохання про вчинення акту евтаназії має первинно висловити особисто пацієнт і неодноразово прохати про надання йому можливості піти з життя без будь-якого тиску оточуючих. Рішення про евтаназію мають підтвердити батьки і визначена кількість експертів, а сам пацієнт має усвідомлювати ситуацію і розуміти, що таке евтаназія. Окрім того, психолог має підтвердити, що хворий уже досягнув віку, з якого може добровільно і усвідомлено приймати рішення про відхід із життя. Після цього, медичний консиліум має прийняти рішення, у якому зазначити, що дитина є невиліковною і ніщо не може полегшити її фізичні та психологічні страждання.
Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу України
(Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Стаття присвячена аналізу питань призначення покарання відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу України. На підставі аналізу норм КК України та позицій учених можна зробити висновок, що суд під час призначення покарання повинен враховувати такі положення Загальної частини КК України: положення, що передбачає завдання КК України (ст. 1 КК України). Важливість врахування цієї норми у призначенні покарання полягає в тому, що суд завжди повинен перш за все виходити із завдань, поставлених перед кримінальним законом; норми, які передбачають, що протиправність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України, а також встановлюється заборона застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією (ч. 3 та 4 ст. 3 КК України). Згадані положення відображають окремі аспекти принципу законності за призначення покарання; норми, що визначають питання чинності кримінального закону в часі (ст. 4, 5 КК України); правові наслідки засудження особи за межами України (ст. 9 КК України); врахування визнання особи обмежено осудною за призначення покарання (ч. 2 ст. 20 КК України); особливості призначення покарання особі, яка при виконанні спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації вчинила певні види кримінальних правопорушень (ч. 3 ст. 43 КК України); привила призначення покарання особі, яка вчинила особливо тяжке кримінальне правопорушення, за яке згідно із законом може бути призначене довічне позбавлення волі, у випадку, коли особа підлягає звільненню у зв’язку із закінченням строків давності, але суд прийняв рішення про неможливість застосування згаданих строків давності (ч. 4 ст. 49 КК України); усі статті розділу Х «Покарання та його види». Цим розділом визначаються поняття та мета покарання, види покарань, а також характеристика кожного із них; усі статті розділу ХІ «Призначення покарання». Цим розділом визначаються загальні та спеціальні засади призначення покарання; норма, що передбачає, які види додаткових покарань можуть призначатись при звільненні від відбування основного покарання з випробуванням (ст. 77 КК України); правила призначення покарання особам, звільненим від покарання з випробуванням на підставі ст. 78 КК України, у разі вчинення ними протягом іспитового строку нового кримінального правопорушення (ч. 3 ст. 78 КК України); правила призначення покарання жінкам, звільненим від відбування покарання на підставі ст. 79 КК (ч. 6 ст. 79 КК України); правила призначення покарання у разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового кримінального правопорушення (ч. 4 ст. 81 КК України); правила призначення покарання, якщо особа, відбуваючи більш м’яке покарання, вчинить нове кримінальне правопорушення (ч. 6 ст. 82 КК України); правила призначення покарання у випадку, коли в період звільнення від відбування покарання на підставі ст. 83 КК України засуджена особа вчинила нове кримінальне правопорушення (ч. 6 ст. 83 КК України); положення статей 97–104 КК України, що визначають особливості призначення покарання неповнолітнім. При цьому суд у вироку повинен посилатись на згадані норми, якщо їх застосування є необхідним у відповідному провадженні.
Принцип справедливості та його місце в системі принципів призначення покарання
(Видавництво Львівської політехніки, 2021-01-10) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Стаття присвячена аналізу принципу справедливості та його місця у системі принципів призначення покарання. Доведено, що особливістю принципу справедливості є те, що він має комплексний характер, акумулює в собі всі інші принципи. Якщо будуть порушені вони, порушується і принцип справедливості. Несправедливим буде призначення покарання, якщо не будуть дотримані передбачені нормами кримінального закону вимоги до призначення покарання; якщо призначення покарання порушує право особи на честь та гідність – воно також буде несправедливим; якщо особі призначається покарання, виходячи з її політичних переконань або соціального статусу – це також несправедливо; призначення покарання особі, яка не вчинила кримінального правопорушення є порушенням принципу справедливості; якщо при призначенні покарання не враховуються особистість підсудного, пом’якшуючі чи обтяжуючі обставини та інші обов’язкові фактори – в цьому випадку крім того, що порушується принцип індивідуалізації покарання, порушується також принцип справедливості. Констатовано, що, не зважаючи на доволі широке коле досліджень у цій сфері, питання правового механізму реалізації принципу справедливості призначення покарання було і продовжує залишатися таким, що потребує наукового дослідження.
Принципи призначення покарання та загальні засади призначення покарання: співвідношення понять
(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Стаття присвячена співвідношенню понять “загальні засади призначення покарання” та “принципи призначення покарання”. У кримінальному праві паралельно використовуються поняття “загальні засади призначення покарання” та “принципи призначення покарання”. На перший погляд ці поняття здаються тотожними. Принципи часто визначають через загальні засади, і навпаки – загальні засади через принципи. Поширеною у юридичні літературі є позиція, згідно з якою загальні засади мають своїм джерелом окремий принцип призначення покарання чи їх сукупність. З такою думкою варто погодитись, але також необхідно додати, що попри те, що принципи виражаються та закріплюються загальними засадами, вони також знаходять свій вияв і в інших нормах. Розмежовуються згадані поняття й тим, що принципи призначення покарання пронизують увесь розділ КК, що стосується призначення покарання, а загальні засади закріплені в одній статті КК. Загальні засади застосовуються судом при призначенні покарання конкретній особі, а принципи призначення покарання спрямовують всю діяльність суду із призначення покарання. Правильною видається і позиція, закріплена у п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7 у редакції від 06.11.2009 р., відповідно до якої через загальні засади реалізуються принципи призначення покарання. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що принципи призначення покарання і загальні засади покарання не можна вважати синонімічними поняттями. Так, вони мають багато спільних рис і тісно пов’язані між собою, проте є ціла низка відмінностей, яка дозволяє стверджувати, що зазначені поняття є самостійними кримінально-правовими категоріями.
Реалізація принципу справедливості при призначенні покарання неповнолітнім
(Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Проаналізовано принцип справедливості під час призначення покарання неповнолітнім. Встановлено, що законодавець передбачив значне пом’якшення правових наслідків вчинення кримінальних правопорушень особами, які не досягли вісімнадцятирічного віку. Це стосується і призначення покарання, особливості якого в КК України висвітлено в окремому розділі. Зумовлено це тим, що неповнолітнім притаманні відсутність життєвого досвіду, нестійкість психічних процесів (мислення, пам’яті, уяви, уваги, сприймання тощо), а також інші ознаки, що відрізняють неповнолітнього від дорослої людини. Тому несправедливо зрівнювати неповнолітнього і повнолітню особу під час призначення їм покарання за вчинене кримінальне правопорушення. Доведено, що нормативні вимоги призначення покарання неповнолітнім мають певні особливості, порівняно з вимогами до призначення покарання дорослим особам. Проте це не порушує принципів призначення покарання, зокрема принципу справедливості, а тільки підсилює його та конкретизує стосовно певної категорії осіб – неповнолітніх, із урахуванням їхніх вікових та психологічних особливостей. Коли йдеться про неповнолітнього правопорушника, тільки на основі дослідження усіх обставин вчиненого діяння та всебічного врахування особливостей його особи можна забезпечити призначення справедливого покарання.
Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини: спірні питання кваліфікації
(Видавництво Львівської політехніки, 2020-02-24) Марисюк, Костянтин; Друк, Соломія; Marysyuk, Kostyantyn; Druk, Solomiia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Проаналізовано спірні питання кваліфікації умисних вбивств матір’ю своєї новонародженої дитини. Зазначено, що досліджувана норма КК України потребує додаткового вивчення та внесення змін. Зокрема, ст. 117 КК України потрібно доповнити та зазначити умови психотравмуючої ситуації під час вчинення вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини у тяжкому психофізичному стані, спричиненому пологами. Крім того, дуже важливо викласти у згаданій статті визначення періоду новонародженості для правильної оцінки часу вчинення злочину.
Історія становлення кримінального законодавства щодо затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення
(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Nataliia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Стаття присвячена історії становлення кримінального законодавства щодо затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення. В історії вітчизняного кримінального законодавства першою обставиною, що виключає злочинність діяння, був стан необхідної оборони, згадки про яку можна зустріти у “Руській Правді” (ст. 26), “Військовому Артикулі” 1715 р. (ст. 156), “Уложенні про покарання кримінальні та виправні” 1845 р. (ст. 107) тощо. У Радянському кримінальному законодавстві “Керівні засади кримінального права РРСФР” 1919 р. передбачали як таку обставину також лише необхідну оборону (ст. 15). У кримінальних кодексах УРСР 1922 та1927 рр. закріплювалися вже три обставини, що виключають суспільну небезпеку та протиправність діяння: 1) необхідна оборона, 2) крайня необхідність – у нормах Загальної частини, 3) затримання злочинця – у нормах Особливої частини КК. Щодо історії розвитку затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення, треба підкреслити, що першу згадку про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, ми можемо знайти в ст. 38 Короткої редакції “Руської правди”, де законодавчо встановлюється правило, корені якого сягають звичаю – вбити злодія на місці вчинення злочину. Ст. 40 Великої редакції Руської Правди надавала потерпілому право вбити нічного злодія, якщо останній не був зв’язаний і чинив опір. Процес феодалізації Давньоруської держави, посилення ролі князя і княжого суду внесли корективи і обмеження в досудові розправи. Так, ст. 6 Двінської статутної грамоти 1397-1398 рр. містила відповідальність за угоду між потерпілим і злочинцем, за якої потерпілому діставалася сума штрафу, належна наміснику. У більшості праць із кримінального права, присвячених затриманню злочинця, становлення цього інституту пов’язують з радянським періодом в Україні. І це цілком виправдано, бо саме на цьому етапі почалося законодавче формування норм про затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, в Україні та у всьому Радянському Союзі. В період громадянської війни, господарської розрухи, розгулу злочинності на думку правознавців, держава була змушена вдатися до таких репресивних заходів, оскільки, в першу чергу, мала на меті в максимально короткий термін навести порядок на фронті і в тилу. У такій ситуації, звичайно ж, не могло існувати чітких правових обмежень щодо заподіяння шкоди особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, під час її затримання. До 1922 року в українському кримінальному праві затримання злочинця, як обставина, що виключає злочинність діяння, характеризувалося не тільки відсутністю відповідної нормативної, а й навіть теоретичної розробки. Кримінальне законодавство радянського періоду також не передбачало спеціальної норми про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Тільки Кримінальний кодекс РРФСР 1922 р. містив ст. 145 та ст. 152, що передбачають відповідальність за вбивство і тяжкі тілесні ушкодження злочинцеві під час його затримання. В Україні новий етап у розвитку кримінально-правового інституту затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, почався із прийняттям КК УРСР 1960 року. Цей закон у питанні регламентації затримання злочинця вигідно відрізнявся від аналогічних законів більшості союзних республік та Основ кримінального законодавства Союзу РСР 1958 року. Так, у ч. 3 ст. 15 КК УРСР вказувалося, що “дії, вчинені потерпілим та іншими особами безпосередньо після вчинення посягання з метою затримання злочинця і доставлення його відповідним органам влади, як правомірні, прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання та обстановці затримання злочинця”. Наразі КК України передбачає такі обставини, що виключають злочинність діяння: 1) необхідна оборона; 2) уявна оборона; 3) затримання особи, яка вчинила злочин; 4) крайня необхідність; 5) фізичний або психічний примус; 6) виконання наказу або розпорядження; 7) діяння, пов’язане з ризиком; 8) виконання спеціального завдання їх запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
ІІІ Міжнародний тюремний конгрес 1885 р
(Видавництво Львівської політехніки, 2017-03-28) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Konstantin; Марисюк, Константин; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National University
Аналізуються питання, пов’язані з діяльністю ІІІ Міжнародного тюремного конгресу, який проходив у Римі у 1885 р. Досліджено склад учасників останнього, основні ідеї, висловлені на ньому, та рішення, ухвалені у результаті його проведення. Окрему увагу звернено на питання попередження злочинності неповнолітніх.