Вісники та науково-технічні збірники, журнали
Permanent URI for this communityhttps://ena.lpnu.ua/handle/ntb/12
Browse
21 results
Search Results
Item Примусові заходи медичного характеру, не пов’язані з ізоляцією(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Шульган, Ірина; Shulhan, Iryna; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена поняттю примусових заходів медичного характеру, не пов’язаних з ізоляцією. Констатовано, що сучасне кримінальне законодавство дає вичерпний перелік видів примусових заходів медичного характеру, які має право застосувати суд, а саме: надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом, з яких лише перше відноситься до таких, що не пов’язані з ізоляцією. Наведено основні риси активного та пасивного типів суспільної небезпечності осіб. Так, активний тип суспільної небезпечності особи характеризується тим, що мотив, який підштовхує до суспільно небезпечного діяння, походить від самої особи, не залежить від зовнішніх обставин, і безпосередньо пов’язаний з психопатологічною характеристикою психічного розладу і антисуспільною спрямованістю особи. Пасивний тип суспільної небезпечності хворого характеризується тим, що причини вчинення суспільно небезпечного діяння не залежать від нього, не обумовлені безпосередньо характером психічних розладів, а прямо пов’язані з зовнішніми обставинами або діями оточуючих осіб. Такі хворі легко підкоряються і піддаються навіюванню. Відзначено, що єдиним видом примусових заходів, не пов’язаних із ізоляцією, є надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку. Доведено, що цей достатньо новий для кримінального законодавства України вид примусових заходів є проявом гуманізації суспільства і розвитку правової держави. Відсутність ізоляції особи від суспільства, обмеження психотравмуючого впливу госпіталізації є позитивними моментами, які якісно впливають на процес лікування. В той же час, на нашу думку, категорично потрібно виправити усі наявні на законодавчому та практичному рівні недоліки для подальшого ефективного застосування такого виду примусових заходів медичного характеру.Item Причини, види та наслідки помилкової криміналізації(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Слотвінська, Наталія; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена питанням причин, видів та наслідків помилкової криміналізації. Однією з проблем криміналізації суспільно небезпечних діянь є те, що різні фактори можуть спричинити неправильну, або так звану помилкову криміналізацію. Її видами є: 1) необґрунтована криміналізація; 2) надмірна криміналізація; 3) неповна криміналізація; 4) неправильна криміналізація. Необґрунтована (безпідставна) криміналізація полягає у визнанні кримінальним правопорушенням діяння, якому не притаманні достатні для криміналізації характер та ступінь шкідливості (небезпечності). Тобто, у такому випадку криміналізація здійснюється за відсутності для цього підстав і в її результаті кримінальним правопорушенням визнається діяння, яке об’єктивно таким не є. Надмірна криміналізація має місце у випадку, коли у криміналізації немає об’єктивної необхідності, що зумовлено наявністю кримінальної відповідальності за діяння, яке криміналізується. У такому випадку криміналізації підлягає діяння, якому притаманні необхідні для криміналізації характер та ступінь шкідливості, але яке не має потреби у криміналізації, оскільки кримінальна відповідальність за нього вже існує. Це призводить до появи дублюючих або не потрібних спеціальних складів кримінальних правопорушень. Що ж стосується неповної криміналізації, то це криміналізація, яка не охоплює усіх діянь (проявів діяння), характер та ступінь шкідливості яких дозволяє визнавати їх кримінальними правопорушеннями. У результаті такої криміналізації поза дією кримінального закону залишаються діяння, за вчинення яких, виходячи з їх сутності, об’єктивно мають застосовуватися заходи кримінально-правового характеру. Неправильна (неточна) криміналізація полягає в тому, що при її здійсненні злочинним визнається діяння, характер і ступінь шкідливості якого є достатнім для його криміналізації, але законодавче описання якого не зовсім правильно відображає сутність такого діяння. Тобто, у такому випадку має місце неправильне відображення в законі сутності злочинного діяння. Результатом неправильної криміналізації є розпливчасте, двозначне, неточне формулювання ознак кримінального правопорушення, яке призводить, по-перше, до нечіткого встановлення меж кримінальної відповідальності за певне діяння, по-друге, до складнощів у визначенні ознак такого діяння, по-третє, до проблем у відмежуванні злочинного діяння від незлочинного, оскільки через зазначені причини відбувається “злиття” ознак відповідних кримінального правопорушення та адміністративного чи іншого правопорушення.Item Історія становлення кримінального законодавства щодо затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Nataliia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена історії становлення кримінального законодавства щодо затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення. В історії вітчизняного кримінального законодавства першою обставиною, що виключає злочинність діяння, був стан необхідної оборони, згадки про яку можна зустріти у “Руській Правді” (ст. 26), “Військовому Артикулі” 1715 р. (ст. 156), “Уложенні про покарання кримінальні та виправні” 1845 р. (ст. 107) тощо. У Радянському кримінальному законодавстві “Керівні засади кримінального права РРСФР” 1919 р. передбачали як таку обставину також лише необхідну оборону (ст. 15). У кримінальних кодексах УРСР 1922 та1927 рр. закріплювалися вже три обставини, що виключають суспільну небезпеку та протиправність діяння: 1) необхідна оборона, 2) крайня необхідність – у нормах Загальної частини, 3) затримання злочинця – у нормах Особливої частини КК. Щодо історії розвитку затримання особи, що вчинила кримінальне правопорушення, треба підкреслити, що першу згадку про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, ми можемо знайти в ст. 38 Короткої редакції “Руської правди”, де законодавчо встановлюється правило, корені якого сягають звичаю – вбити злодія на місці вчинення злочину. Ст. 40 Великої редакції Руської Правди надавала потерпілому право вбити нічного злодія, якщо останній не був зв’язаний і чинив опір. Процес феодалізації Давньоруської держави, посилення ролі князя і княжого суду внесли корективи і обмеження в досудові розправи. Так, ст. 6 Двінської статутної грамоти 1397-1398 рр. містила відповідальність за угоду між потерпілим і злочинцем, за якої потерпілому діставалася сума штрафу, належна наміснику. У більшості праць із кримінального права, присвячених затриманню злочинця, становлення цього інституту пов’язують з радянським періодом в Україні. І це цілком виправдано, бо саме на цьому етапі почалося законодавче формування норм про затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, в Україні та у всьому Радянському Союзі. В період громадянської війни, господарської розрухи, розгулу злочинності на думку правознавців, держава була змушена вдатися до таких репресивних заходів, оскільки, в першу чергу, мала на меті в максимально короткий термін навести порядок на фронті і в тилу. У такій ситуації, звичайно ж, не могло існувати чітких правових обмежень щодо заподіяння шкоди особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, під час її затримання. До 1922 року в українському кримінальному праві затримання злочинця, як обставина, що виключає злочинність діяння, характеризувалося не тільки відсутністю відповідної нормативної, а й навіть теоретичної розробки. Кримінальне законодавство радянського періоду також не передбачало спеціальної норми про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Тільки Кримінальний кодекс РРФСР 1922 р. містив ст. 145 та ст. 152, що передбачають відповідальність за вбивство і тяжкі тілесні ушкодження злочинцеві під час його затримання. В Україні новий етап у розвитку кримінально-правового інституту затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, почався із прийняттям КК УРСР 1960 року. Цей закон у питанні регламентації затримання злочинця вигідно відрізнявся від аналогічних законів більшості союзних республік та Основ кримінального законодавства Союзу РСР 1958 року. Так, у ч. 3 ст. 15 КК УРСР вказувалося, що “дії, вчинені потерпілим та іншими особами безпосередньо після вчинення посягання з метою затримання злочинця і доставлення його відповідним органам влади, як правомірні, прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання та обстановці затримання злочинця”. Наразі КК України передбачає такі обставини, що виключають злочинність діяння: 1) необхідна оборона; 2) уявна оборона; 3) затримання особи, яка вчинила злочин; 4) крайня необхідність; 5) фізичний або психічний примус; 6) виконання наказу або розпорядження; 7) діяння, пов’язане з ризиком; 8) виконання спеціального завдання їх запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.Item Природа та гуманність довічного ув’язнення(Видавництво Львівської політехніки, 2022-01-01) Маськовіта, Марія; Maskovita, Mariia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityРозглянуто у науковому розумінні природу та гуманність довічного ув’язнення. У статті уточнено поняття довічного позбавлення волі відповідно до наявних правових та наукових джерел, які мають концептуальний характер: “ Довічне ув’язнення - найтяжчий захід примусу із основних видів покарання, який згідно зі ст. 64 КК України встановлюється за вчинення особливо тяжких кримінальних правопорушень і застосовується лише у спеціально передбачених випадках відповідно до цього Кодексу, якщо суд не вважає за можливе застосувати покарання у виді позбавлення волі за певний строк. Проведено аналіз законодавства, вивчено міжнародний досвід виконання цього виду покарань. Наводяться необхідні аналізу статистичні дані. Вносяться пропозиції щодо вдосконалення виконання покарання у вигляді довічного ув’язнення. Наводиться кримінологічна характеристика особи засуджених, вносяться окремі пропозиції щодо оптимізації виправного процесу. Визначено ознаки соціальнодемографічних, морально-психологічних, кримінально-правових та соціально-рольових властивостей засуджених до довічного ув’язнення. Наведено аргументи недоцільності застосування покарання у вигляді довічного позбавлення волі. На основі проведеного дослідження робимо висновок про те, що покарання у вигляді довічного ув’язнення має велику кількість недоліків, які потребують вирішення. Це зумовлює необхідність удосконалення його виконання або скасування даного покарання.Item Систематичне знущання як обставина, що може обумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання(Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Слотвінська, Наталія; Slotvinska, Nataliia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityПроаналізовано системне знущання як обставина, що може спричинити виникнення стану сильного душевного хвилювання. Встановлено, що в ст. 116 КК України вказано обставину, яка може обумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання, яку не наведено в ст. 95 КК 1960 р., – систематичне знущання. Щоправда, законодавець не роз’яснює, що саме треба розуміти під систематичним знущанням. Не робить цього і Пленум Верховного Суду України. Не зрозуміло, з яких причин, але в ст. 123 КК України перелік обставин, які можуть спричинити виникнення стану сильного душевного хвилювання, не було доповнено цією обставиною, що треба розглядати як прогалину в законодавстві. Доведено, що виокремлення досліджуваної обставини є позитивною тенденцією з огляду на те, що законодавець цим розширює коло обставин, які можуть зумовити виникнення стану сильного душевного хвилювання, а це свідчить про те, що більше уваги приділяється суб’єктивним аспектам виникнення такого стану. Це, своєю чергою, зумовило пом’якшення кримінальної відповідальності на рівні її диференціації в тих випадках, коли умисне вбивство було вчинене в стані сильного душевного хвилювання, спричиненого систематичним знущанням. Адже раніше в таких випадках, коли систематичне знущання не могло бути віднесене до протизаконного насильства чи тяжкої образи, умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання підлягало кваліфікації за статтею, яка передбачає основний склад умисного вбивства.Item Реалізація принципу справедливості при призначенні покарання неповнолітнім(Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityПроаналізовано принцип справедливості під час призначення покарання неповнолітнім. Встановлено, що законодавець передбачив значне пом’якшення правових наслідків вчинення кримінальних правопорушень особами, які не досягли вісімнадцятирічного віку. Це стосується і призначення покарання, особливості якого в КК України висвітлено в окремому розділі. Зумовлено це тим, що неповнолітнім притаманні відсутність життєвого досвіду, нестійкість психічних процесів (мислення, пам’яті, уяви, уваги, сприймання тощо), а також інші ознаки, що відрізняють неповнолітнього від дорослої людини. Тому несправедливо зрівнювати неповнолітнього і повнолітню особу під час призначення їм покарання за вчинене кримінальне правопорушення. Доведено, що нормативні вимоги призначення покарання неповнолітнім мають певні особливості, порівняно з вимогами до призначення покарання дорослим особам. Проте це не порушує принципів призначення покарання, зокрема принципу справедливості, а тільки підсилює його та конкретизує стосовно певної категорії осіб – неповнолітніх, із урахуванням їхніх вікових та психологічних особливостей. Коли йдеться про неповнолітнього правопорушника, тільки на основі дослідження усіх обставин вчиненого діяння та всебічного врахування особливостей його особи можна забезпечити призначення справедливого покарання.Item Принцип справедливості та його місце в системі принципів призначення покарання(Видавництво Львівської політехніки, 2021-01-10) Марисюк, Костянтин; Слотвінська, Наталія; Marysyuk, Kostyantyn; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена аналізу принципу справедливості та його місця у системі принципів призначення покарання. Доведено, що особливістю принципу справедливості є те, що він має комплексний характер, акумулює в собі всі інші принципи. Якщо будуть порушені вони, порушується і принцип справедливості. Несправедливим буде призначення покарання, якщо не будуть дотримані передбачені нормами кримінального закону вимоги до призначення покарання; якщо призначення покарання порушує право особи на честь та гідність – воно також буде несправедливим; якщо особі призначається покарання, виходячи з її політичних переконань або соціального статусу – це також несправедливо; призначення покарання особі, яка не вчинила кримінального правопорушення є порушенням принципу справедливості; якщо при призначенні покарання не враховуються особистість підсудного, пом’якшуючі чи обтяжуючі обставини та інші обов’язкові фактори – в цьому випадку крім того, що порушується принцип індивідуалізації покарання, порушується також принцип справедливості. Констатовано, що, не зважаючи на доволі широке коле досліджень у цій сфері, питання правового механізму реалізації принципу справедливості призначення покарання було і продовжує залишатися таким, що потребує наукового дослідження.Item Розвиток доктрини суддівського угляду в історії кримінального права(Видавництво Львівської політехніки, 2021-01-10) Крижановський, Анатолій; Kryzhanovskyi, Anatoliy; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена аналізу питання розвитку доктрини судівського угляду в історії кримінального права. Доведено, що більшість сучасних теорій суддівського угляду носять характер інтегративних учень, що відображається і в сучасних кримінальних кодексах. Наприклад, КК Франції 1992 р. спирається і на ідеї школи “нового соціального захисту”, і на поняття й інститути, вироблені ще класичною школою (що стосується класифікації злочинних діянь, вини, неосудності). Подібне можна сказати і про КК України, який разом із закріпленням інститутів класичної школи кримінального права (інститут вини, неосудності, необхідність відповідності покарання тяжкості вчиненого злочину) містить й інститути школи «нового соціального захисту» (необхідність врахування особи винного, обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, звільнення від покарання та подальшого відбування тощо). Що стосується питання суддівського угляду в законодавстві України, то варто зазначити, що цікавість дослідників до цього питання виникла після розпаду СРСР. У радянському правознавстві доктрина суддівського угляду довгий час зазнавала жорсткої критики. Вважалося, що будь-яка правова проблема може мати лише одне законне вирішення. Тому дослідженням суддівського угляду майже не займалися. В наш час цікавість до цього питання виникла через перетворення, що відбулись у соціально-економічній ситуації України, зміну характеру та спрямованості правовідносин, формування нового правового мислення, зростання суспільної активності. Та й за ситуації, коли суди, керуючись вихідними принципами верховенства права, мають на власний розсуд віднаходити підстави для вирішення справ за аналогією або на загальних принципах справедливості, розумності, добросовісності, проблематика суддівського розсуду набуває особливої гостроти і актуальності.Item Окремі питання кримінальної відповідальності за домашнє насильство(Видавництво Львівської політехніки, 2021-01-10) Марисюк, Костянтин; Борецька, Марія; Marysyuk, Kostyantyn; Boretska, Mariya; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена аналізу питань кримінальної відповідальності за домашнє насильство. Згідно зі статтею 1261 КК України, домашнє насильство визначається як умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи. З аналізу об’єктивної сторони згаданого кримінального правопорушення випливає, що домашнє насильство є кримінальним правопорушенням з матеріальним складом. Діяння полягає у вчиненні: фізичного, психологічного та економічного насильства. Потерпілим від домашнього насильства може бути подружжя чи колишнє подружжя або інша особа, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких стосунках, а також інші особи, які пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки, за умови спільного проживання. Констатовано, що останні зміни до кримінального законодавства спричинили вагомий внесок у боротьбу з домашнім насильством в Україні. Ці зміни враховують загальновизнані міжнародні принципи регулювання досліджуваної сфери відносин. Проте, проблемою й надалі залишається нечіткість вітчизняного законодавства та відсутність уніфікованої позиції щодо кваліфікації діянь, які становлять домашнє насильство.Item Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу України(Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Марисюк, Костянтин; Marysyuk, Kostyantyn; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена аналізу питань призначення покарання відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу України. На підставі аналізу норм КК України та позицій учених можна зробити висновок, що суд під час призначення покарання повинен враховувати такі положення Загальної частини КК України: положення, що передбачає завдання КК України (ст. 1 КК України). Важливість врахування цієї норми у призначенні покарання полягає в тому, що суд завжди повинен перш за все виходити із завдань, поставлених перед кримінальним законом; норми, які передбачають, що протиправність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України, а також встановлюється заборона застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією (ч. 3 та 4 ст. 3 КК України). Згадані положення відображають окремі аспекти принципу законності за призначення покарання; норми, що визначають питання чинності кримінального закону в часі (ст. 4, 5 КК України); правові наслідки засудження особи за межами України (ст. 9 КК України); врахування визнання особи обмежено осудною за призначення покарання (ч. 2 ст. 20 КК України); особливості призначення покарання особі, яка при виконанні спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації вчинила певні види кримінальних правопорушень (ч. 3 ст. 43 КК України); привила призначення покарання особі, яка вчинила особливо тяжке кримінальне правопорушення, за яке згідно із законом може бути призначене довічне позбавлення волі, у випадку, коли особа підлягає звільненню у зв’язку із закінченням строків давності, але суд прийняв рішення про неможливість застосування згаданих строків давності (ч. 4 ст. 49 КК України); усі статті розділу Х «Покарання та його види». Цим розділом визначаються поняття та мета покарання, види покарань, а також характеристика кожного із них; усі статті розділу ХІ «Призначення покарання». Цим розділом визначаються загальні та спеціальні засади призначення покарання; норма, що передбачає, які види додаткових покарань можуть призначатись при звільненні від відбування основного покарання з випробуванням (ст. 77 КК України); правила призначення покарання особам, звільненим від покарання з випробуванням на підставі ст. 78 КК України, у разі вчинення ними протягом іспитового строку нового кримінального правопорушення (ч. 3 ст. 78 КК України); правила призначення покарання жінкам, звільненим від відбування покарання на підставі ст. 79 КК (ч. 6 ст. 79 КК України); правила призначення покарання у разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового кримінального правопорушення (ч. 4 ст. 81 КК України); правила призначення покарання, якщо особа, відбуваючи більш м’яке покарання, вчинить нове кримінальне правопорушення (ч. 6 ст. 82 КК України); правила призначення покарання у випадку, коли в період звільнення від відбування покарання на підставі ст. 83 КК України засуджена особа вчинила нове кримінальне правопорушення (ч. 6 ст. 83 КК України); положення статей 97–104 КК України, що визначають особливості призначення покарання неповнолітнім. При цьому суд у вироку повинен посилатись на згадані норми, якщо їх застосування є необхідним у відповідному провадженні.
- «
- 1 (current)
- 2
- 3
- »