Юридичні науки
Permanent URI for this communityhttps://ena.lpnu.ua/handle/ntb/24540
Browse
24 results
Search Results
Item Особливості регламентації процесуального примусу в контексті забезпечення прав особи у кримінальному процесуальному законодавстві України та деяких європейських держав(Видавництво Львівської політехніки, 2021-10-10) Гузела, Михайло; Huzela, Mykhailo; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityПитання регламентації кримінального процесуального примусу в контексті забезпечення прав особи є надзвичайно актуальним у кримінальному процесуальному законодавстві з точки зору застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Необхідність правильної регламентації кримінальних процесуальних норм з метою імплементації в національне кримінальне процесуальне законодавство України та окремих європейських держав європейських стандартів кримінального провадження є основою для побудови системи кримінального процесу охоронного типу. Наріжним каменем для розвитку кримінальної процесуальної науки та вироблення єдиної судової практики є реальне забезпечення в кримінальному процесі правового захисту особи як суб’єкта кримінального провадження через реалізацію процесуальних гарантій прав і свобод цієї особи, котра з тих чи інших підстав потрапила у сферу реалізації процесуальних правовідносин. При цьому вагомого значення в такому контексті набуває законність і обґрунтованість застосування процесуального примусу в кримінальному процесі. У різних державах Європи реалізація процесуального примусу регламентується порізному. Зокрема, в Україні, виходячи з положень чинного КПК України, регламентація процесуального примусу переважно виражена через реалізацію заходів забезпечення кримінального провадження та, зокрема, у їх системі – запобіжних заходів в кримінальному провадженні. Тому основним завданням кримінального процесу охоронного типу в будь-якій державі є вироблення надійних правових механізмів запобігання різного виду зловживанням та помилкам суб’єктів, які провадять кримінальний процес і відповідно уповноважені на реалізацію кримінального процесуального примусу.Item Рroblem оkazaniа oskarżonego w świetle reguły “nemo se ipsum accusare tenetur” oraz w kontekście stosowania przymusu w postępowaniu karnym(Видавництво Львівської політехніки, 2021-08-10) Гузела, Михайло; Шайна, Аркадіуш; Huzela, Mykhailo; Szajna, Arkadiusz; Національний університет “Львівська політехніка”; Вища школа управління охороною праці, Катовіце; Politechniki Lwowskiej; Wyższa Szkoła Zarządzania Ochroną Pracy w KatowicachСтаття присвячена проблемним питанням пред’явлення для впізнання з метою ідентифікації обвинуваченого (підозрюваного) в кримінальних провадженнях за кримінальним процесуальним законодавством Польщі у світлі дії правила nemo se ipsum accusare tenetur (ніхто не зобов’язаний сам себе обвинувачувати), а також у контексті застосування примусу в кримінальному процесі. Зокрема, ґрунтовно досліджуються процесуальні та криміналістичні аспекти пред’явлення для впізнання як слідчої (розшукової) дії та як способу отримання доказів у кримінальному провадженні. Звернуто увагу на важливе в цих випадках дотримання кримінального процесуального законодавства в контексті недопущення надмірного застосування примусу щодо особи. В статті наводяться аргументи щодо такої слідчої (розшукової) дії як пред’явлення для впізнання на користь того, що хоча показання свідка чи імовірного виконавця кримінального правопорушення і має відповідну ідентифікаційну цінність, особливо в умовах, що виключають будь-які припущення, положення закону не обмежують проведення цієї слідчої (розшукової) дії лише безпосереднім упізнанням особи. В кримінальному процесуальному законі також немає заборони пред’являти особу та зображення в одній процесуальній слідчій процедурі. Тут йдеться якраз про те, щоб розглянути корисність кожної з цих процесуальних дій у фактичних та доказових реаліях конкретного кримінального провадження. При цьому результат належним чином проведеної слідчої (розшукової) дії не можна розглядати як вирішальний доказ вини чи невинуватості обвинуваченого. Також в статті підкреслено, що в процесі пред’явлення обвинуваченого для ідентифікації важливо суворо дотримуватись положень кримінального процесу, щоб виключити надмірне застосування примусу у кримінальному провадженні.Item Примус у процесі обов’язкового призначення судових експертиз в кримінальних провадженнях у контексті захисту прав людини(Видавництво Львівської політехніки, 2021-06-01) Гузела, Михайло; Huzela, Mykhailo; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityРозглянуто проблемні питання застосування примусу під час обов’язкового призначення судових експертиз у кримінальних провадженнях в контексті захисту прав людини. Судова експертиза є одним із засобів забезпечення діяльності правоохоронних органів та судів з метою отримання доказової інформації. Ці органи наділені певними владними повноваженнями з боку держави щодо можливості обмеження прав і свобод громадян у випадках, встановлених кримінальним процесуальним законом. Кінцевою метою правосуддя загалом є утвердження і забезпечення прав та свобод людини як реалізація головного обов’язку держави. Обмеження прав і свобод особи та примус – це, безумовно, зло, що суперечить інтересам людини, проте у певних випадках без таких обмежень і примусу обійтися не можна. Проблема співвідношення обов’язковості й примусу в кримінальному судочинстві найчіткіше проявляється у судовій експертизі особи. Питання обов’язковості проведення експертиз, об’єктами дослідження яких можуть бути живі люди, тісно пов’язано з отриманням згоди від особи на проведення експертизи. Процесуально доцільним і правомірним є проведення експертизи без згоди потерпілого або свідка в тому випадку, якщо обов’язковість такої експертизи встановлена законом, а висновки її впливають на правильність прийняття рішення у справі. Призначаючи експертизи, об’єктами дослідження яких є живі особи, першочергову увагу треба приділяти дотриманню розроблених і затверджених правових положень, що забезпечують обґрунтованість вторгнення у сферу особистих прав, свобод та інтересів громадян. Такі норми повинні застосовуватися лише у виключних випадках, в порядку та межах, що встановлені законом та зумовлені потребою виконання завдань кримінального судочинства.Item Деякі проблеми застосування окремих запобіжних заходів як заходів процесуального примусу в кримінальних провадженнях(Видавництво Львівської політехніки, 2021-01-10) Гузела, Михайло; Huzela, Mykhailo; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена проблемі мети та підстав застосування запобіжних заходів як різновиду зaходiв зaбезпечення кримінального провaдження у системі заходів процесуального примусу в кримінальному процесі. Зокрема, піднімаються окремі проблемні питання застосування деяких запобіжних заходів, зокрема, тримання під вартою, які породжують систематичні порушення прав особи в процесі кримінального провадження. Чинний КПК України вніс низку змін у процедуру застосування запобіжних заходів як заходів процесуального примусу, котрі, загалом, виявились позитивними. Однак, стан практичної реалізації процедури застосування запобіжних заходів, як органами досудового слідства, так і судами, виявив, що належним чином не реформовані і одна, і друга системи залишаються не цілком готовими до таких нововведень. І найбільше зловживань і порушень процесуального законодавства мають місце, насамперед, під час застосування запобіжних заходів, більшість з яких припадають на найсуворіший запобіжний захід – тримання під вартою. Автор звертає увагу на декілька істотних проблем, які в кримінальному процесуальному законодавстві не вирішені до сьогодні. Зокрема: суди дещо формально підходять до застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, хоча такий суворий запобіжний захід є виключним; чинний КПК України, на жаль, не зобов’язує суд належним чином мотивувати своє рішення про продовження тримання особи під вартою, що породжує негативну практику частого обґрунтування продовження строку тримання під вартою одними і тими ж підставами протягом всього періоду перебування підозрюваного, обвинуваченого під вартою; неправильна початкова кваліфікація діяння тягне за собою реальну можливість застосування до особи підозрюваного утримання під вартою, що означає, що через недбалість або ж через зловживання слідства має місце така кваліфікація діяння, яка передбачає набагато реальнішу можливість застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою; до сьогоднішнього дня в Україні відсутній реальний механізм відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної від незаконної діяльності слідчо-судових органів, зокрема за незаконне тримання під вартою.Item Сутність та цілі використання судових експертиз під час досудового розслідування кримінальних проваджень(Видавництво Львівської політехніки, 2021-01-10) Ортинський, Володимир; Ortynsky, Volodymyr; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена проблемі криміналістичного та процесуального аналізу сутності й цілей використання судових експертиз під час досудового розслідування кримінальних проваджень. У кримінальній процесуальній діяльності спеціальні знання використовуються у двох формах: у формі залучення спеціалістів під час проведення окремих слідчих (розшукових) дій; у формі залучення експерта в кримінальне провадження для проведення експертизи. Саме друга із зазначених вище форм залучення спеціальних знань є особливо важливою для кримінального провадження в цілому і для досудового розслідування зокрема, оскільки ця форма надає нове джерело доказів у кримінальному провадженні. Встановлено, що проведення експертизи спрямоване на отримання нових, раніше невідомих слідчому фактичних даних із застосуванням спеціальних знань. Зокрема, виявлення сторонніх мікрооб’єктів на речових доказах, вилучених у потерпілих при вчиненні вбивств, розбійних нападів, зґвалтувань тощо, встановлення початкових записів у документах, які були змінені, тощо, тобто виявлення невідомих раніше слідчому фактичних даних, які є доказами у справі. При цьому інформація, яка встановлюється експертом, не обов’язково має бути абсолютно новою для слідчого, оскільки перевірка одних доказів на базі інших у кримінальному провадженні здійснюється шляхом зіставлення їх змісту і з’ясування їхньої погодженості один з одним. При цьому така перевірка буде взаємодоповнюючою. Так, наприклад, результати слідчого експерименту шляхом відтворення обстановки та обставин події кримінального правопорушення, проведеної з метою перевірки показань підозрюваного про те, як ним були спричинені ушкодження потерпілому (використане знаряддя, способи нанесення ударів, їх кількість тощо), зіставляються з висновками судово-медичної експертизи потерпілого. Збіг отриманих результатів буде свідчити про те, що подія відбувалася саме так, як вказує підозрюваний. Отже, у слідчого з’являється новий доказ, який тільки підтверджує вже відомі йому дані про факти. Констатовано, що на підставі аналізу сутності залучення спеціальних знань у кримінальному провадженні на стадії досудового розслідування кримінальних проваджень можна виділити певні напрямки використання висновків експерта, цілями яких є: у доказуванні – отримання нових доказів, перевірка інших доказів, формування комплексів доказів; у тактичному плані – висунення та перевірка версій, моделювання механізму вчинення кримінального правопорушення, подолання протидії розслідуванню; в організаційному плані – обґрунтування рішень, які приймає слідчий у розслідуваному кримінальному провадженні; у профілактиці злочинів – встановлення обставин, які сприяли вчиненню кримінальних правопорушень. Відмічено, що від цілей використання висновків судових експертиз у кримінальних провадженнях треба відрізняти цілі провадження судових експертиз, тобто завдання, які вирішуються експертом.Item Проблеми інституту адвокатури у кримінальному процесі та їх подолання(Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Несімко, Олег; Nesimko, Oleg; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityУ цивілізованих демократичних державах невід’ємним фактором правової системи й основним недержавним інститутом захисту особистості, її прав і свобод є адвокатура. У сучасних умовах, коли нагальним стає питання ефективного реформування правової системи держави, наближення її до європейських стандартів − стандартів країн із більш досконалою правосвідомістю та правовою культурою, постають проблемні питання становлення та розвитку правової допомоги як гарантії правопорядку та законності в громадянському суспільстві в Україні. Належний правовий захист у кримінальному процесі відіграє провідну роль, оскільки є надзвичайно важливим та обов’язковим елементом державного й суспільного розвитку, виступає основою для формування демократичної правової держави та громадянського суспільства. Розбудова правової держави є неможливою без дотримання гарантій захисту прав людини, без забезпечення чіткого механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокатура − надзвичайно важливий інструмент демократії, бо за своєю суттю вона є організацією професійних адвокатів та виконує таку суспільну функцію, як захист основних прав особи. Захист прав людини є головним призначенням адвокатури У статті на основі аналізу нормативно-правових актів розглянуті ті проблемні питання які сьогодні, на нашу думку, постають перед адвокатурою України, та можливі шляхи подолання цих протиріч.Item Поручитель як особа, що заслуговує на довіру(Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Красько, Сюзанна; Слотвінська, Наталія; Krasko, Suzanna; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена питанню, що становить інтерес науковців та практиків у контексті застосування запобіжного заходу у вигляді особистої поруки – характеристиці особи поручителя, як такої, що заслуговує на довіру. Дослідження положень чинного законодавства та результатів наукових праць вчених обґрунтовано дозволило сформувати відповідні висновки. Так, аналіз положень Кримінального процесуального кодексу України дає можливість стверджувати, що поручителів, котрі «заслуговують на довіру» під час обрання запобіжного заходу у вигляді особистої поруки, за загальним правилом, повинно бути декілька (двоє і більше, причому конкретну кількість поручителів визначає слідчий суддя, суд), і вони у своїй взаємодії повинні виконати взяті на себе зобов’язання. Зазначене підтверджується тим, що обставиною за якої слідчий суддя або суд, може визнати достатньою наявність одного поручителя, є характеристика його як особи, що заслуговує на «особливу довіру». Вважаємо, що вирішуючи питання про застосування такого запобіжного заходу як особиста порука, слідчий суддя, суд повинні встановити характер відносин між потенційним поручителем (поручителями) та підозрюваним, обвинуваченим. Вказане зумовлено метою застосування даного запобіжного заходу, а саме забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного, обвинуваченого та його своєчасної участі у кримінальному провадженні (наприклад, у проведенні слідчих (розшукових) дій). Адже лише особа котра матиме вплив на конкретного підозрюваного, обвинуваченого, зможе виконати взяті на себе зобов`язання і досягти необхідного результату, в іншому разі (навіть за умови беззаперечного авторитету у інших осіб) доцільність та ефективність такого запобіжного заходу сумнівна. Отже, взаємодовірливий характер відносин між поручителем та підозрюваним, обвинуваченим, визнання авторитету поручителя підозрюваним, обвинуваченим є вагомими чинниками, що можуть вплинути на досягнення мети запобіжного заходу у вигляді особистої поруки, а тому слідчий суддя, суд розглядаючи клопотання слідчого, прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді особистої поруки повинен упевнитися у існуванні обставин, що підтверджують наявність зазначених відносин.Item Проблема затримання як заходу кримінального процесуального примусу: забезпечення прав затриманого в світлі ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини(Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Гузела, Михайло; Huzela, Mykhailo; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена проблемі застосування державою заходів процесуального примусу в процесі кримінального провадження, а також реалізаціії конституційних прав та свобод затриманого в кримінальному провадженні, що є визначальним критерієм, який характеризує державу як демократичну, соціальну та правову. Встановлено, що під кримінальним процесуальним примусом розуміється сукупність передбачених законом здійснюваних у встановленій кримінальній процесуальній формі заходів примусового впливу держави у особі уповноважених органів, які покликані забезпечити виконання обов’язків учасниками кримінального процесу та вирішення завдань кримінального правосуддя, застосування яких супроводжуються обмеженням конституційних прав і свобод людини в межах досудового розслідування, судового провадження та процесуальних дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Одним з таких заходів примусового впливу є затримання в кримінальному провадженні. Сутність кримінального процесуального затримання доцільно визначити як складне правове явище, і незважаючи на те, що окремі елементи протоколу затримання можуть мати доказове значення, само по собі кримінальне процесуальне затримання є виключно заходом кримінального процесуального примусу, не є слідчою дією і не спрямоване на виявлення, збирання, вилучення і фіксацію доказів, а має свою самостійну мету. Саме тому, кримінальне процесуальне затримання варто й доцільно класифікувати за такими критеріями: за необхідністю отримання ухвали слідчого судді, суду; за суб’єктом, що здійснює затримання; за процесуальним статусом затримуваної особи; за правовим статусом затримуваної особи; залежно від території здійснення затримання. Констатовано, що забезпечення права на свободу та особисту недоторканність відповідно до ст. 5 КЗПЛ демонструє необхідність усвідомлення нових концептуальних положень КПК України, їх теоретичного обґрунтування та приведення у відповідність до міжнародних стандартів та практики ЄСПЛ, розробки необхідних понять. З огляду на це, наукові дослідження мають спрямовуватися на формування науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення правозастосовної практики та її нормативного врегулювання, поширювати порівняльно-правові дослідження, що дозволить використовувати позитивні досягнення зарубіжних держав у врегулювання кримінального провадження, правотворчості й правозастосуванняItem Захист свідка у кримінальному провадженні: досвід окремих держав та можливості його реалізації в Україні(Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Ортинський, Володимир; Ortynsky, Volodymyr; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityСтаття присвячена проблемі захисту та забезпечення безпеки свідка у кримінальному провадженні, а також вивченню досвіду окремих зарубіжних країн у вирішенні зазначеної проблеми в кримінальному процесі. Зокрема, для визначення сутності свідка як суб’єкта кримінального процесу та як носія доказової інформації в кримінальному провадженні, наводиться теоретичний аналіз наукових позицій окремих вчених процесуалістів стосовно мети та підстав захисту й забезпечення безпеки свідка, а також аналізуються норми чинного в Україні кримінального процесуального законодавства, які закріплюють норми забезпечення захисту та безпеки свідка як учасника, що бере участь у кримінальному провадженні. Окремо наведено аналіз позитивного для України досвіду деяких зарубіжних держав у побудові системи захисту та забезпечення безпеки свідків у кримінальному процесі. Встановлено, що ключовою особливістю процесуального статусу свідка, яка відрізняє його від інших учасників кримінального провадження, зокрема потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, є наявність статутного обов’язку надати незалежні безсторонні свідчення по суті кримінального провадження. Однак цей обов’язок свідка держава повинна підтверджувати відповідними гарантіями його безпеки. Юридичний статус свідка є системою нормативно-регулюючих норм кримінального процесу щодо прав, обов’язків та обмежень відповідальності особи, яка виступає як свідок, для максимально реалізації цією особою суспільно значущої функції – реалізації завдань кримінального судочинства. Однак для реалізації цієї функції держава в певних випадках змушена (вважаємо, – зобов’язана) брати на себе обов’язок захисту свідка. Констатовано, що використання міжнародного досвіду є неоціненним для нагальної необхідності вдосконалення інститут імунітету свідка та його захисту в Україні. Аджесьогодні в Україні не існує системи захисту свідків як такої, хіба що співробітники національної поліції та СБУ за потреби забезпечують особисту охорону. Також, ще в 1993 році був прийнятий закон, який стосується захисту свідків, але він реально не діє і вже безнадійно застарів, його варто або оновити, або ж замінити на новий. Висловлено пропозицію про необхідність створення в Україні схожої за незалежністю до НАБУ служби із захисту свідків. Це допомогло б уникнути конкуренції серед правоохоронних відомств та не допустити браку довіри до них.Item Receiving by the exposer of corruption information about the state of the pre-trial investigation initiated by his statement or message(Видавництво Львівської політехніки, 2020-03-01) Канцір, Володимир; Слотвінська, Наталія; Kantsir, Volodymyr; Slotvinska, Natalia; Національний університет “Львівська політехніка”; Lviv Polytechnic National UniversityВ статті проаналізовано окремі положення чинного законодавства та судової практики з метою з’ясування змістовного наповнення визначення, що міститься у частині 3 статті 60 Кримінального процесуального кодексу України “стан досудового розслідування”. Поставлена мета зумовлена нормою Кримінального процесуального кодексу України, яка встановлює, що заявник який є викривачем (крім можливості: отримувати від органу, до якого він подав заяву, документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію; отримувати витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань; подавати на підтвердження своєї заяви речі і документи; отримувати інформацію про закінчення досудового розслідування) наділений правом в порядку, встановленому Законом України № 1700-VII “Про запобігання корупції” від 14 жовтня 2014 року, отримувати інформацію про стан досудового розслідування, що розпочате за його заявою чи повідомленням; а також зумовлена відсутністю офіційного тлумачення цього положення, наукових розвідок та неоднозначністю судової практики. Аналіз Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення, довів, що зміст визначення “стан досудового розслідування” недоцільно прирівнювати до інформації, що окреслює стан тривання чи завершення цього розслідування, адже враховуючи той факт, що законодавець надав викривачу привілейоване становище, поряд з заявником щодо отримання інформації про досудове розслідування (ч. 3 ст. 60 КПК України, п. 13 ч. 2 ст. 53-3 Закону України № 1700-VII від 14 жовтня 2014 року), обґрунтовано приходимо до висновку, що ця інформація не охоплюється даними, що містяться у витязі з Єдиного реєстру досудових розслідувань.
- «
- 1 (current)
- 2
- 3
- »